Брати-умільці

Киргизька казка

Було колись у однієї старої жінки семеро синів. І кожен з них вирізнявся якимсь особливим умінням. Закортіло матері дізнатися, чиє вміння важливіше, і запитала вона в синів.

Старший син відповів:

— Я можу вбити чорного птаха-велетня, коли він ще так далеко, що здається жайвороном у небі.

— Я бачу на землі навіть слід мурашки, що пробігла ще сім років тому,— каже другий.

— А я,— каже третій син,— тільки погляну на долоню і вже знаю все, що діється на цьому й на тому світі.

Надійшла черга четвертого сина:

— Я в одну мить можу зробити великого корабля,— сказав той.

— А я, коли зголоднію, можу із землі добути такі страви, яких тільки душа забажає,— запевнив п'ятий.

Шостий син каже:

— Я по воді бігаю, як по землі, тільки курява за мною стелиться.

— А я,— обізвався й найменший,— коли несподівано з'явиться ворог, тільки скажу: «Чорна земле, розступися!» — і земля розступиться.

Мати раділа, що в неї діти такі спритні, але чиє уміння найважливіше, не могла сказати. Довго сперечалися брати, бо кожен вважав, що його власне вміння найпотрібніше в житті. Мати порадила синам піти у місто до хана Болбоса. Хлопці послухалися материних слів й одразу вирушили в путь

Семеро юнаків саме підходили до міста, коли там зчинився страшний переполох.

— Що там могло статися? — дивувалися хлопці.— Може, у місті ворог? Треба запитати кого-небудь.

Аж бачать, іде старенький дідусь. Хлопці привіталися чемно та й питають, що трапилось у місті. Дідусь і розповідає:

— Уночі, коли всі поснули, зникла єдина донька хана Болбоса. Хан звелів усім, щоб шукали її повсюди. Якщо донька не знайдеться — кари нікому не минути. Тому й полякалися люди, бо де ж їм ту ханову доньку знайти. Йдіть на пошуки й ви.

Брати порадились між собою і вирішили знайти ханову дочку. Та один з братів завагався:

— Ми ж не ясновидці, як же нам відшукати її?!

— От непутящий! —вигукнув старший син.— А чи не ти хвалився матері: «Бачу на землі навіть слід мурашки, що пробігла ще сім років тому». Ану, придивися, куди веде слід.

Той роздивився навкруги та й каже:

— На землі сліду нема. Певно, ханова дочка летіла.

Тоді встає інший з братів:

— А хто хвалився, що як тільки подивиться на долоню, то вже й знає, що діється на цьому й на тому світі? Ану дізнавайся тепер, де ханова дочка.

Той хлопець примружився, подивився на долоню та й каже:

— Дочку хана Болбоса несе чорний велетень-птах хана Тойбоса.

Почувши це, хлопці вирушили в дорогу.

Йшли вони, йшли та й вийшли на берег моря. Втомились і зголодніли добре. Той брат, що страви відшукує, пошептав щось, і, мов із землі, вродилося масло, хліб і три баранчики. Приготували хлопці плов, а тим часом той, що в одну мить може корабля зробити, змайстрував великого корабля. Попоївши, брати посідали на корабель і вирушили до міста хана Тойбоса.

Хан Тойбос якось побачив уві сні доньку хана Болбоса, закохався в неї, отож послав по красуню свого чорного птаха-велетня. Так потрапила дівчина до рук зажерливого хана Тойбоса.

Брати саме підпливали до міста, коли донька хана Болбоса в оточенні сорока дівчат спускалась до моря на прогулянку. Тоді той, що по воді бігає, вистрибнув з корабля і побіг по воді, як по землі, що курява аж до неба встала. В одну мить він наздогнав дівчат, підхопив на руки доньку хана Болбоса й приніс її на корабель.

Брати повернули назад.

Хан Тойбос, дізнавшись про цю подію, послав навздогін за хлопцями свого чорного велетня-птаха. Та тільки-но той показався ще так далеко, що здавався жайворонком у небі, найстарший брат-мисливець прицілився добре й вистрелив. Чорний велетень-птах упав коло юрти хана Тойбоса. А хлопці тим часом пристали до берега й вийшли на сушу.

Тоді хан Тойбос послав на хлопців військо, та як тільки вояки підійшли ближче, найменший з братів гукнув:

— Чорна земле, розступись!

Земля розкололась, і хлопці пішли під неї.

Вояки хана Тойбоса повернули назад. Начальник Бійська каже ханові Тойбосу:

— Мій повелителю! Той, хто забрав у тебе дівчину,— не людина. То Азраїл, всесильний ангел смерті. Хто ж інший може бігати по воді, як по землі, що тільки курява стелеться! Хто ж інший може вбити великого, як гора, чорного велетня-птаха, коли той ще так далеко, що здається жайворонком в небі! І в кого іншого вистачить сили розколоти землю й піти під неї?

Хан Тойбос, почувши такі слова, дуже злякався й заприсягся не бути таким загребущим та заздрісним.

А семеро братів, які пішли під землю, надумали вийти на поверхню аж коло юрти хана Болбоса. Як загриміла, задвигтіла земля, жителі міста полякалися й повтікали в гори,

Вийшли хлопці на поверхню, а в місті — нікогісінько. Брати привели дівчину додому, посадили на почесному місці, а самі розвели вогонь і заходилися готувати їжу. Хан, побачивши дим біля своєї юрти, звернувся до народу:

— Хто з вас піде до міста подивитися, що там робиться?

Але ніхто не хотів іти, і хан послав до міста бідного сироту. «Нікому за мене заступитися, то й нікому буде за мною журитися. А не піду—то тут загину»,— подумав сирота й подався до міста. Підійшов він до ханської юрти і бачить: семеро юнаків варять собі м’ясо, а на почесному місці сидить ханова донька. Зрадів сирота і мерщій назад до хана — за гарну звістку належить дарунок.

Хан Болбос разом з народом прийшов зустрічати свою доньку. Дівчина розповіла батькові, як її визволяли семеро братів. Хан, дізнавшись про особливе уміння хлопців, став просити їх до себе на службу. Брати погодилися з умовою, що хан відповість, чиє ж уміння важливіше.

Кажуть, що й досі ще хан Болбос не відповів братам-умільцям.

Переклад: Гордійчук П.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up