Давно-давно жив собі чижик на ймення Акбаш. Щороку мостив він гніздечко в гіллі старого дуба, виводив пташенят, а коли наступала осінь, вирушав у далеку дорогу. Так минуло три роки...
Було колись у однієї старої жінки семеро синів. І кожен з них вирізнявся якимсь особливим умінням. Закортіло матері дізнатися, чиє вміння важливіше, і запитала вона в синів...
Був собі вовк. Жив він на березі річки і почував себе тут володарем: кого не зустріне — заріже і з'їсть. Так прожив той вовк уже багато років, але й досі ще не наївся. Ото й прозвали його Голодним вовком...
Колись дуже давно жив собі хан. І було в нього троє синів і три дочки. Той хан був завзятим мисливцем. Одного разу він у супроводі сорока джигітів повертався з полювання. Вечоріло...
Жив колись на світі дотепник та красномовець, на ймення Джееренче. І був у нього син Тольомірза. «Це такий брехун, якого й світ не бачив»,— тільки й чув батько, як говорили люди про його сина…»
Колись дуже давно жив собі хан, який мав єдину доньку-красуню. В ту дівчину закохався син бідняка, що пас чотирьох ханових тулпарів . От він і каже своєму батькові...
Колись давно-давно стояло собі велике місто. І правив у цьому місті лихий хан Бекджан. Поблизу міста текла чимала річка. На березі річки на околиці міста жили собі старий із старою, які мали єдиного сина Ісмаїла. Сім'я тим і жила, що давала річка: наловлять риби і продадуть на базарі. Одного разу закинув старий у річку сіті, а витягти назад не подужає...
Жив собі на світі бідний старий чоловік. Був у нього один-єдиний син та одна яблуня в саду. Щороку на верхівці яблуні дозрівало однісіньке яблуко. Старий з'їдав те яблуко й одразу ставав молодшим...
Був собі колись на світі джигіт на ймення Койлубай. По сусідству з ним жили чотири брати, яких прозвали люди чотирма вовками. Одного року посіяв Койлубай на своєму полі просо. Але четверо вовків, що й собі посіяли просо, не дають йому води поливати. Засихає Койлубаєве просо...
Якось узимку пішов на річку фазан напитися вод. У того фазана був довгий розкішний хвіст. Попоковзався фазан по льоду, що скував річку, поки, нарешті, знайшов ополонку й припав до крижаної води. Фазан пив і пив, а коли напився, не міг зрушити з місця: довгий розкішний хвіст його примерз до льоду...
Колись давно жив собі хан. Прожив він на світі чимало років, та все не було у нього дітей. Довго не мав дітей і мудрий візир його. Нарешті одного року ханова дружина народила сина, а дружина візира — дочку. Минув час, виросли діти, і батьки одружили їх...
Колись давно-давно був собі хан. Про цього хана йшла в народі слава, як про великого мудреця. Сам хан нітрохи не сумнівався у власній мудрості. Але ж недарма кажуть: «У хорошої дружини й чоловік справний, де розумний візир, там і хан славний». Завдяки своєму мудрому візирові хан зажив слави мудреця. Та він і гадки не мав, кому цим повинен завдячувати...
Дурний хан від нудьги наказав своїм джигітам привести справжнього дурня. Джигіти сіли на коней і поїхали виконувати ханський наказ. — Де ж знайти дурня? Якщо ми приведемо звичайну людину, хан нас не помилує, — сказав перший джигіт. Другий відповів: — Невже ти такий нетямущий, не знаєш, що робити? Схопимо першого-ліпшого, кого зустрінемо, й поведемо до хана. […]