Колись давно біля зелених гір на березі Іссик-Кулю жив один дідусь. Було в нього багато дітей, а ще більше онуків. Не знали вони ні горя, ні злиднів. Але діти росли й почали сваритися між собою. Це дуже засмучувало дідуся й бабусю. А сварки між невістками, дочками та синами не вщухали.
Якось уночі випав глибокий сніг. Прокинувся вдосвіта дідусь та вирішив прочистити довкола юрти доріжку. Коли бачить: на снігу сліди, наче хтось ще до нього вийшов з юрти. «Чи не злодій, бува?» — подумав дідусь та й пішов тими слідами. Близько відійшов чи далеко, хтозна, але опинився він під високим караганником, що ріс над озером біля самої води. Тут слід пропав. «Як не крути, а злодій, напевно, на цьому дереві й заховався», — вирішив дідусь та й гукає:
— Хто б ти не був, злізай! Я тебе вистежив від самого дому.
— Я твоє Щастя, — почувся голос. — Не можу я залишатися в твоєму домі. Але коли вже ти вистежив мене, виконаю твоє бажання, дам тобі все, що тільки побажаєш — землю, худобу, всіляке майно. Вибирай, що хочеш.
Розгубився старий, не знає, що просити у Щастя. Подумав та й каже:
— Ти мене тут зачекай, а я піду додому та пораджуся зі своїми дітьми.
Погодилося Щастя. Вітром полетів, птахом полинув додому дідусь, розповів усе та й просить поради.
Кожен пропонує своє.
— Бери худобу, без худоби не проживеш, — каже дружина.
— Ні, — кажуть сини. — Проси землю, без землі не обійдешся.
— Хіба то життя без гарного одягу? Одяг проси, — наполягають дочки.
Наприкінці запитали в найменшого хлопчика, дідусевого онука.
— Проси краще злагоди, дідусю. Тяжко жити, коли її нема, — каже хлопчик.
— Добра твоя порада, — зрадів дідусь. Зрештою й усі зійшлися на тому. Знову пішов дідусь тими ж слідами та й став під деревом.
— Слухай, Щастя, нічого нам не треба. Хай буде тільки злагода в домі, — сказав він.
— Гей, дідусю, де злагода, там мушу бути і я. Доведеться мені повертатися, — сказало Щастя і повернулося до дідусевої юрти.
З тієї пори дідусева родина живе дружно й щасливо.
