Колись дуже давно жили собі два чоловіки — Мінбай та Джузбай. І була в Мінбая тисяча овець, а в Джузбая всього лиш сотня. Мав Джузбай сина Чинибека.
Одного разу Мінбаїв син, пасучи отару, приліг та й заснув. Тим часом між вівці закрався вовк і давай «рахувати» їх по одній. Побачив це Чинибек, що пас неподалік і свою отару, помчав до сина Мінбая й узявся будити його:
— Уставай мерщій! Прокидайся! У тебе в отарі вовк! Годі спати, прокидайся скоріше!
Мінбаїв син схопився на ноги, протер кулаками очі та як дасть Чинибекові у вухо.
— Навіщо ти мене розбудив? Що мені твої вівці, що мені твої вовки, коли я бачив такий чудесний сон? Спробуй тепер повернути його, — примовляв він, частуючи Чинибека добрячими стусанами.
Та хіба терпітиме Чинибек? Схопив він палицю, розмахнувся й тріснув байського сина по голові. Зчепилися хлопці й покотилися в траву.
Потомилися — помирилися. Тоді Чинибек і каже:
— Розкажи, що тобі приснилося. Що то за дивовижний сон?
— А таки дивовижний, — розповідає Мінбаїв син. — Сниться мені, наче над головою у мене сонце, у ногах повновидий місяць, а на грудях — вранішня зірка Чолпон. Чудеса!
Замислився Чинибек. Подумав-подумав та й каже:
— Може, ти продаси мені цей дивовижний сон?
— Згода, — зрадів Мінбаїв син. — Давай мені стільки овець, скільки зарізав вовк у моїй отарі, і забирай собі сон.
Погодився Чинибек на таку умову.
— Ходімо лічити, — каже.
Рівно сотню овець зарізав вовк в отарі Мінбая. Довелося Чинибекові віддавати свою отару. Тож ударили по руках і розійшлися в різні боки. Радіє Мінбаїв син, що обдурив Чинибека й поповнив свою отару. Радіє й Чинибек, бо йому дістався дуже гарний сон.
Коли смеркло, прийшов Чинибек додому.
— А вівці ж де? — питається батько.
— Не сварися, татусю. Я віддав їх за дуже гарний со радо відповідає Чинибек.
— Всю отару? Та за які ж такі чудеса?
— Таточку, це дивовижний сон: над головою у мене сонце, у ногах повновидий місяць, а на грудях вранішня зірка Чолпон.
Дуже розгнівався батько Джузбай.
— Дурню ти безпросвітний! Телепню безголовий! Хто ж це купує сни? — кричав він, розмахуючи руками. — Зараз мені прижени отару. Без овець можеш не вертатися.
Вигнали Чинибека з дому. І пішов він куди очі світять. Довго йшов, зголоднів, змарнів, поки й зовсім вибився з сил. Коли це летить ворона. Гукає її Чинибек:
— Тітко ворона, допоможи мені. Бачиш, умираю з голоду. Чогось попоїсти принеси.
— Попоїсти тобі?.. А про те й забув, як ти кидав у мене чим попало, коли я на твоїй оборі між вівцями шукала собі в соломі яке зеренце. От і маєш тепер за те, — прокаркала гнівно ворона й полетіла геть.
Через якийсь час з’являється в небі голуб. Знову гукає Чинибек:
— Брате голуб, допоможи мені, бачиш, я умираю з голоду. Кинь чогось попоїсти.
— А забув, як ловив у сильце всіх моїх братів, що злітали до тебе на подвір’я пошукати під снігом якої крупинки? Ти їх смажив та їв. А тепер просиш їсти у мене? Не діждеш, — гнівно прогув голуб і полетів собі далі.
«Ніколи більше отак знічев’я не робитиму зла», — зарікся тоді Чинибек. А сам уже так втомився, що ледве ноги пересував. Потьмарився йому світ. Зрештою видерся на якийсь пагорб, сів одпочити й одразу ж заснув. Аж на світанку хтось будить його:
— Уставай! Сідай на коня!
Якийсь таємничий вершник посадовив Чинибека на коня позад себе й кудись повіз. Коли трохи розвиднілось, обернувся невідомий до Чинибека, зрозумів, що помилився, й вирішив убити його. Вже поставив на лука стрілу і навіть прицілився. Лиш в останню мить завагався, опустив зброю, придивився уважно до своєї долоні й махнув рукою:
— Доля!
А була це красуня дівчина, дочка чарівника Гульгаки. Заручили її з джигітом Омурали, сином старого Сеіта. Саме цієї ночі на тому пагорбі, де заснув Чинибек, мала дівчина стрітися з нареченим. Але той, помилившись днем, не прийшов. А на пагорбі відпочивав Чинибек. Дівчина скорилася долі. Айсулу — так звали дівчину — стала дружиною Чинибека й навчала його всіляким чарам.
Минали дні. Почув Омурали, що його наречена вийшла заміж за Чинибека, й надумав поквитатися з ним. Зібравши джигітів, Омурали вирушив у дорогу. Дізналась про це Айсулу, розповіла Чинибекові. Став Чинибек білою юртою на дорозі Омурали. В юрті пахло смачною стравою, на вогні варилося м’ясо. Коли це їде Омурали.
— Щось тут не так, — одразу насторожився він. — Треба спалити цю білу юрту.
— Хіба може людина обернутися на юрту, — заспокоювали його джигіти. — Просто хазяїн кудись відійшов. Ходімо, покуштуємо м’ясо.
Зрештою джигіти, а з ними й Омурали, увійшли до юрти. Не чекаючи господаря, взялися знімати з вогню казан. Та раптом чавунний казан тріснув навпіл і всіх, хто був у юрті, ошпарило юшкою.
Почув про загибель сина Сеіт і вирушив у дорогу сам. Довідався про це Чинибек, перекинувся верблюденям і вийшов назустріч Сеіту. Та Сеіт одразу впізнав Чинибека, прив’язав верблюденя на буйлу й привів додому. А тут скрутив його мотузкою і заходився бити, примовляючи з кожним ударом:
— Воскреси мені сина! Віддай невістку!
Побачили це дві доньки старого Сеіта Ашимджан та Кішимджан. Узяв їх жаль за верблюденям. От вони й просять батька:
— Таточку, дорогенький наш! Хіба може людська дитина обернутися на верблюденя? Не мучте його, краще віддайте нам. Ми поведемо верблюдення поїти до того смердючого озера, що навіть собаки з нього не хлебчуть. Якщо верблюденя питиме — це таки тварина, а якщо не питиме — то це Чинибек. Тоді вже робіть із ним, що хочете.
І таки умовили батька.
От привели дівчата верблюденя до озера, міцно тримаючи за аркан, підпустили до води. Тієї ж миті Чинибек перетворився у ртуть і пірнув на самісіньке дно. Дівчата з переляку зацокотіли зубами. Потім кинулися додому.
— Чи не я вам казав, безглузді манірниці! Не послухались, накоїли лиха! Покажіть хоча б, де пірнув Чинибек, — заревів од злості старий Сеіт і, схопивши дівчат за руки, поволік їх до озера.
— Тут, — показали дівчата наймілкіше місце біля самого берега.
Старий узявся пити з озера воду. Тоді Чинибек перекинувся павуком і поліз на високе дерево. Щойно Сеіт обернувся на трясогузку, щоб зловити павука, як Чинибек перекинувся в кібчика й ухопив трясогузку гострими кігтями.
Повернувся додому Чинибек і про все розповів дружині. «Треба нам перебратися жити в інші місця», — вирішили вони й незабаром відкочували до аїлу хана Кара. Поставили невеличку юрту та й зажили собі тихо та мирно.
Якось виїхав Карахан на полювання з соколом. От пустив він сокола на зайця. Але птах, не наздогнавши здобич, не повернувся, як належить, до мисливця, а сів на Чинибекову юрту. Під’їхав хан до юрти й гукає:
— Є хто вдома чи ні? Подайте мені мого сокола!
— Це, певно, хан, — сказала Чинибекові Айсулу. — Вийди-но скоріше надвір та подай йому сокола.
Не маючи й гадки про щось лихе, Чинибек їй і каже:
— Вийди сама, моя зіронько. Що тобі може зробити хан?
Айсулу вийшла з юрти. Як побачив хан Чинибекову дружину-красуню, впав з коня.
— Хіба вам ніколи не потрапляли на очі вродливі жінки? — усміхнулася Айсулу, ще й посадила хана в сідло, притримавши йому стремено, потім і сокола з юрти зняла.
Закохався хан у вродливу молодицю та й замислив за всяку ціну на ній оженитись. От одного разу кличе він до себе Чинибека.
— Славний батире Чинибеку, чи не нудьгуєш ти на самоті? Давай розважимося трохи, зіграємо в схованки. Ти виграєш — забирай моє ханство, а я виграю — віддавай мені Айсулу, — пропонує підступний хан.
— Добре, — погодився Чинибек. — Але скільки днів триватиме наша гра і кому ховатися першим?
— Грати ми будемо по три дні. Я старший за тебе, отже, мені й починати, — оголосив хан і заховався першим.
Метушиться Чинибек, шукає.
— Що загубив, Чинибеку? — питає його дружина.
Розповів Чинибек про гру.
— Не журися. Іди до конюшні, побачиш там великого білого цапа. Упіймаєш його за бороду, смикнеш та ще даси стусана — не витримає хан, зізнається, — підказала йому Айсулу.
Так і зробив Чинибек. Знайшов він у конюшні цапа, вхопив його за бороду й заходився лупцювати.
— Ти виграв, батире Чинибеку, — здався викритий хан.
Вдруге заховався Карахан. Знову метушиться Чинибек, а не знаходить нічого. Знову дружина радить йому.
— Не марнуй час, Чинибеку. Краще візьми сокиру й зрубай дерево в яру.
Чинибек подався до яру, знайшов дерево й узявся було за сокиру.
— Ти виграв, батире Чинибеку, — озвалося дерево голосом хана.
Ось уже й утретє заховався Карахан. Айсулу покликала Чинибека та й питає, де він збирається шукати.
— Там, де и досі шукав: хан тепер або цап, або дерево.
— Ой ні, Чинибеку-батире, неблизько сьогодні хан. Він лежить над озером Сасик-коль, перекинувшись у чорного верблюда. Наготуй дванадцять березових палиць і добряче лупцюй його, поки не поламаєш усі. Інакше на цей раз не зізнається хан..
Все зробив Чинибек, як наказала дружина. Взяв дванадцять березових палиць і поламав їх усі на горбах верблюда, що лежав над озером Сасик-коль. І хан обернувся в людину.
— Знов ти виграв, батире Чинибеку, — мовив він.
Настала черга ховатися Чинибекові. Розгубився Чинибек, не знає, як йому бути. Думав, думав, знічев’я вхопив кемента і приволік його до дружини.
— Не роби цього, Чинибеку, бо хан переможе нас, — зупинила його Айсулу. Обернула вона чоловіка в наперсток, одягла наперсток на палець та й сіла дошивати собі сукню. Де тільки не шукав хан, а про наперсток так і не здогадався. Зрештою зовсім вибився з сил.
— Ти переміг, Чинибеку-батире, — здався вкрай знеможений хан.
Чинибек, посміхаючись, звівся на повен зріст.
На другий раз Айсулу зав’язала Чинибека на нитку вузликом, нитку ту просилила в голку й сіла за шитво. Хан шукав-шукав, поки й з ніг звалився.
— Твоя взяла, Чинибеку-батире.
Знову, всміхаючись, став перед ним Чинибек.
На третій день Айсулу обернула Чинибека в голку й заколола її у свій комірець. Знову хан не знайшов Чинибека.
— Чинибеку-батире, твоя перемога, — остаточно здався присоромлений хан.
— Я ось де сиджу, як це ви не помітили? — зареготав Чинибек і ковзнув з комірця Айсулу.
Карахан не дотримав слова, не віддав Чинибекові ханство. Тільки ще більше розізлився на Чинибека й не втрачав надії все ж таки звести його зі світу. Якось знову запрошує хан Чинибека до себе в гості, садовить його поруч з собою, плеще лагідно по плечу, вихваляє, не шкодуючи слів, а зрештою й каже:
— Ти славетний батир і великий мудрець, я ж могутній хан. Наша слава гримить між усіх, хто живе на нашій землі. Хай же знають про нас і на тому світі. Поїдь до мого покійного батька, побалакай з ним віч-на-віч, дізнайся, як йому там живеться й привези від нього листа.
Погодився и на таке Чинибек. За порадою Айсулу він попросив у хана довжелезний волосяний аркан, захопив під пахву чималеньку колоду й спокійно повернувся додому. Порадились та від імені ханового батька написали такого листа:
«Сину мій, твоє ханство славне і сила твоя велика. Та коли хочеш, щоб руки твої ще міцніше тримали владу, приїжджай на пораду до мене».
На сьомий день привіз Чинибек того листа до хана.
Хан прочитав написане й дуже зрадів.
— Покійний батько просить мене до себе, — оголосив народові хан. А Чинибекові наказав:
— Тепер переправ мене до батька тією ж дорогою, що й сам до нього ходив.
І на те погодився Чинибек. Він узяв довжелезного волосяного аркана, прив’язав ним хана до колоди й поволік на вершину гори.
— Скоро будете біля батька, — мовив ханові Чинибек і скинув його у прірву. Так загинув жорстокий і заздрісний хан.
Тоді Чинибек зібрав людей і звернувся до них з такими словами:
— Оберіть собі на хана гідну людину, що піклується про народ, гостру розумом і відважну душею.
А сам Чинибек зі своєю дружиною-красунею відкочував до батька. Зрадів Джузбай поверненню сина, що став батиром та мудрецем, і влаштував бучний банкет.
