Джаннат

Колись дуже давно жив собі хан. І було в нього троє синів і три дочки. Той хан був завзятим мисливцем. Одного разу він у супроводі сорока джигітів повертався з полювання. Вечоріло. Аж раптом неподалік вискочив на дорогу золотий кіїк[1]. Не довго думаючи, хан кинувся за ним у погоню. Довго гнався хан за кіїком. Коли ж, зрештою, опам'ятався, побачив, що він у пустелі, а золотий кіїк ніякий не кіїк, а високий бридкий верблюд. «Що ж, верблюд, то й верблюд. І це корисна тварина»,— подумав собі хан і хотів упіймати верблюда. Аж придивляється хан — то зовсім і не верблюд, а страшне чудовисько. Стоїть хан ні живий ні мертвий.

А чудовисько й каже йому:

— Добридень, хане, щасливої тобі дороги. Даю тобі вибір: смерть чи довічні муки.

— Змилуйся, батире, зглянься, відпусти! — запросився переляканий хан.

— Що ж я матиму з того, як тебе пожалію?

— Усе, що хочеш, усе віддам,— проситься хан у чудовиська.

— Оддаси мені трьох твоїх дочок.

— Гаразд, оддам, хай буде по-твоєму,— швиденько погодився хан, щоб чудовисько не передумало.

— А коли віддаси? — питає чудовисько.

— Того ж дня, коли я помру, мої доньки стануть твоїми дружинами,— сказав хан.— Таке моє слово.

Хан хотів уже повертати коня, та чудовисько зупинило його:

— У мене нема худоби на калим за твоїх дочок. Але ось тобі мій калим — худоба й достаток, добро і зло,— сказало чудовисько й простягнуло ханові ножик.— Звати цей ножик Джаннат. Він може зробити все, що ти йому накажеш.

По тих словах чудовисько відпустило хана.

З того часу спливло чимало років. Хан спокійно правив своїм народом і втішався життям.

Та хан занедужав. Згадав він свою угоду з чудовиськом і подумав собі: «Мабуть, настає мій смертний час. Треба сказати синам своє останнє слово». Покликав він трьох синів і сказав їм таке:

— Діти мої, надходить мій смертний час. У спадщину я залишаю вам три речі: одному — ханство, другому — багатство, третьому — моє слово. Ідіть, порадьтеся між собою, що кому повинно дістатись.

Вийшли сини від батька й радяться між собою. Старший син і каже молодшим:

— Я серед вас найстарший, і мені повинно дістатися ханство.

— То мені віддавайте багатство,— зажадав середній син.

— Гаразд,— погодився найменший син,— хай мені залишається батькове слово.

Так порадилися вони й прийшли до батька. Старший каже:

— Я беру ханство.

— Я — багатство,— каже середній.

— Гаразд,— погодився й батько.— Йдіть, хай вам буде ханство та багатство.

Вийшли обидва старші сини. Біля батька лишився найменший.

— Слухай мене уважно, сину,— звернувся до нього батько.— Через сім днів я помру. Поховайте мене за звичаєм. Та коли мене будуть ховати, ти повинен залишитися вдома. Приїдуть до тебе на ослах три жебраки. «Віддай нам сестер»,— скажуть вони. Збери сестер у дорогу й відпусти з жебраками. А на мене не ображайся, що я тобі не залишив спадщини. Я залишаю тобі вороного з зірочкою скакуна та оцей чарівний ножик. Звати його Джаннат. Виконувати бажання господаря— таке вміє Джаннат. Але про це ніхто нічого не повинен знати. Як тільки хто дізнається про ножик, тебе спіткає велике лихо.

— Добре, батьку,— каже найменший син.— Зроблю все, що ти наказав.— І хлопець сховав той чарівний ножик.

Через тиждень старий хан помер. Прийшли люди провести хана в останню дорогу. Сини влаштували поминальний обід і на третій день покійника поховали. Найменший син осідлав батькового вороного коня, провів небіжчика за ворота, але, виконуючи батьків заповіт, залишився вдома.

Незадовго по тому, як винесли покійника, їде до двору чужий чоловік у білій чалмі верхи на чорному ослі.

— Звідки їдете, дядьку? — питає його хлопець.

— Нічого мене питати,— оддавай лишень батьків борг,— відповів чоловік.

— Добре, дядечку,— тільки й сказав хлопець.

Покликав він свою старшу сестру, посадив її на осла й попрощався з нею. Через деякий час їде знов чоловік верхи на ослові. Віддав йому хлопець середню свою сестру. Згодом приїхав і третій. Попрощався хлопець і з найменшою сестрою, сів на вороного коня й поскакав на кладовище. Та він опізнився — батька вже поховали. Заплакав юнак над батьковою могилою і разом з людьми повернувся додому.

Тим часом жінки, які лишалися вдома, стали докоряти старшому братові:

— Як ви дозволяєте своєму найменшому братові чинити таке неподобство! Замість того, щоб поховати батька, провести його в останню путь, він казна-що коїть: залишається вдома і віддає своїх сестер якимсь жебракам на ослах.

Таке свавілля й справді не на жарт розгнівало старшого брата, який став тепер ханом. «Якщо він зараз таке виробляє, нічого сподіватися від нього добра надалі»,— вирішив старший брат і звелів повісити свого найменшого брата. Народові ж оголосив:

— За свавільний вчинок я наказав стратити свого рідного брата.

Хто посміє перечити ханові? Та середній брат заступився за найменшого. Просить він хана:

— Хане, пожалійте його! Ми ж усе-таки рідні брати. Не годиться нам убивати один одного, ще ж і земля не просохла на могилі нашого батька. Що скажуть люди на це? Благаю вас: не карайте його на смерть. Краще хай він покине ваш дім і назавжди залишить наш край.

Люди схвально загули довкола:

— Правильно каже середній брат.

Зрештою погодився й хан.

На другий день старший брат-хан привів найменшому братові сім верблюдів, нав'ючених золотом та сріблом, і сказав:

— Я даю тобі сім верблюдів, нав'ючених золотом та сріблом. Купи собі все, що треба, і назавжди покинь наш край.

З тим і вирушив юнак світ за очі.

Довго їхали юнак та семеро його товаришів, аж на лихо збилися з дороги й натрапили на якесь болото.

Тут подорожні побачили юрту й вирішили заночувати в ній. Та як тільки всі міцно поснули, до юрти підкралися розбійники і забрали в юнака все-все: верблюдів із золотом та сріблом, вороного скакуна з зірочкою і навіть товаришів.

Довго побивався юнак, та нарешті згадав про батьків ножик. «Мабуть, настав час випробувати чарівний ножик»,— подумав юнак і уважно його обдивився. Це був звичайнісінький маленький ножик.

«Хіба може цей шматочок заліза виконати якесь бажання? — завагався юнак.— Чи, бува, не дурив мене батько?» Але іншого виходу не було, і юнак вирішив поговорити з ним.

— Джаннат!

Тільки-но юнак вимовив це ім'я, як прямо над його головою загуркотів такий грім, що він мало не впав з переляку. Коли все стихло, юнак оглянувся навкруги, та ніде нікого не побачив, тільки батьків ножик лежав на землі.

«Що воно за диво таке? — здивувався юнак.— Треба спробувати ще раз поговорити з ножиком». Підняв ножик і промовив ще раз:

— Джаннат!

— Слухаю вас, господарю,—почувся голос.

З несподіванки юнак здригнувся, і ножик знову впав на землю. Втретє бере він ножик у руку й утретє каже:

— Джаннат!

— Слухаю вас, господарю,—знову чує у відповідь.

Цього разу він не злякався, подумав трохи і каже:

— Хай семеро моїх товаришів, мій вороний скакун і верблюди з в'юками зараз опиняться біля мене.

Сам юнак ліг спочити. Аж чує якийсь галас, гамір. Прокинувся він, роздивляється — це його товариші з караваном. Спочатку юнак зрадів, а тоді подумав собі: «Якщо мої джигіти дізнаються про ножик, то це зашкодить мені ж самому. Краще відпустити їх, хай живуть собі, де самі захочуть»

От юнак і каже своїм джигітам:

— Батири! Дякую вам за службу. В нагороду віддаю вам коней, на яких ви зараз сидите, кожухи, в які ви одягнені, верблюдів, які у вас на прив'язі, разом із в'юками, що на них. Беріть це все, віднині воно ваше, їдьте собі, живіть, де хочете, далі я подорожуватиму сам.

Джигіти не повірили своїм вухам. «Це він каже насправді чи лише випробовує нас?» — подумали вони.

— Ні, ми не повернемося самі, не покинемо вас одного. І життя, і смерть розділимо з вами.

Та юнак повторив свої слова, а тоді ще й пригрозив джигітам:

— Якщо не поїдете з власної волі, то я покараю вас за непослух.

Зрозуміли джигіти, що юнак не жартує, і дуже зраділи:

— Щасливої вам дороги! Хай вас лихо обминає! — дякували вони юнакові і роз'їхались в різні боки.

Сів тоді юнак на свого вороного скакуна з зірочкою і поїхав далі. Незабаром він прибув до якогось міста, їде джигіт вулицями, аж раптом ніби світло якесь засліпило очі. «Що це?» — дивується юнак. Роздивився він навкруги і бачить: на башті мінарету стоїть дівчина такої вроди, що її можна було порівняти хіба з сонцем чи з зорею. Занімів юнак від такої краси, прикипів очима до дівчини. Але дівчина раптом зникла. Та юнак уже не міг забути її.

Аж за містом отямився юнак. «Я не поїду звідси»,— вирішив він. Побачив неподалік перехняблену халупу й наказав своєму Джаннатові:

— Хай вороний мій опиниться в безлюдному місці. Хай він пасеться там, поки я його не покличу. Хай з'являться зараз ремінні чокої[2], штани із шкури, малахай та сорочка.

Не встиг він і оком зморгнути, як наказ було виконано. Одягнувся юнак пастухом і зайшов у халупу. А жили в тій халупі старий із старою.

— Добридень, батьку,— привітався юнак.

— Добридень, синку, хай легкою буде твоя дорога. Звідки й куди прямуєш? — питається юнака старий.

— Сирота я, батьку,— каже юнак.— Йду, куди очі світять. Може, стану бездітним людям за сина чи за брата такому ж, як я, сироті.

— Коли так, то будь нам за сина, хлопче.

І став юнак за сина старим. А вони тільки й мали багатства — п'ятеро кіз. Отож юнак доглядав їх, випасав, краще стали доїтися кози, вже не все молоко споживали, було й на продаж. Радіють старий із старою. «Це син нам щастя приніс»,— з вдячністю говорили між собою про хлопця.

— Я хотів би поїхати до міста,— мовив якось юнак.

Старий не перечив.

— Поїдь, чого б не поїхати.

І навіть дав трохи грошей.

Вийшов юнак надвір, дістав чарівний ножик і наказав йому:

— Хай з'явиться мій вороний скакун і мій багатий одяг!

Не встиг хлопець і оком зморгнути, а кінь його вже тут стоїть. Одягнувся юнак, став справжнім джигітом, осідлав коня й поскакав до міста.

Цілий день марно гуляв по місту джигіт: красуні ніде не було. Тільки надвечір знову побачив її.

З того часу юнак геть утратив спокій і вирішив будь-що одружитися з невідомою красунею…

Повертаючись додому, джигіт наказав Джаннатові:

— Хай з'явиться зараз гніда кобила з в'юками, а в них — кольорові ковдри та гарний одяг для діда та баби.

Наказ одразу було виконано.

Привів юнак додому гніду кобилу з в'юками. Зраділи старі новому одягові та багатій постелі.

Увечері хлопець і мовить дідові:

— У мене до вас прохання.

— Яке ж те прохання, сину? — питає старий.— Кажи, я все зроблю для тебе.

— Посватайте за мене ханову дочку.

— Гаразд, сину, завтра ж поїду до хана.

Вранці старий осідлав гніду кобилу, взяв у руку дубця й незабаром був коло ханового двору. Сторожа не впустила його в двір. Та старий не поступався, а щосили стукав дубцем у ворота.

Нарешті хан не витримав:

— Хай він зайде!—-наказав сторожі.

Впустили діда. От він і мовить ханові:

— Мій повелителю! Люди кажуть: «До щасливого в дім приходять свататись, до нещасного — позиватися». Я прийшов до вас як сват: віддайте вашу дочку за мого сина.

— Що ти, дідугане, мелеш! Чи ж пара твій син моїй дочці?! — розлютився хан і наказав схопити старого.

— Мій хане! — звернувся до хана головний візир.— Не треба цього робити. Покарати діда ми завжди встигнемо. Спершу треба його випробувати. Син найбагатшого в місті купця не зможе сплатити калиму, який ви зажадали за свою доньку. Накажіть це зробити старому і призначте строк.

Задумався хан: «І справді, нікуди поспішати. Побачимо, діду, на що ти здатний». А тоді каже таке старому:

— Слухай, діду, якщо за п'ять днів ти не заповниш золотом мою казну, накладеш ти головою, а потім і твій син.

Засмутило старого ханове слово. Прийшов він додому сам не свій.

— Що це з тобою, батьку? Чому ти такий смутний? — питає його син.— Що сказав тобі хан?

— Краще б ти, сину, не питав. Хан повелів за п'ять днів заповнити золотом його казну. Інакше накладемо головою.

— Не журіться,— каже йому хлопець.— Не так і важко зробити це.

Минуло чотири дні. Увечері пригнав юнак своїх кіз додому, взяв у руку Джанната й наказав йому:

— Завтра хай з'являться сорок верблюдів, нав'ючених золотом та сріблом. Хай мотузки в'юків будуть з срібних і золотих ниток. Нехай килими на спинах верблюдів будуть оздоблені золотом, сріблом, перлами та діамантами. Хай перед караваном їдуть сорок дівчат, а позаду — сорок джигітів.

Сказав це юнак і подався спати.

Вранці старий зібрався молитися. Відчинив він двері, щоб вийти надвір, і замалим не осліп: таке яскраве світло сяйнуло йому в очі. Старий побоявся йти далі й повернувся назад до хати.

Та стара напалася на нього:

— Ти чого це надвір не вийдеш молитися, діду?!

— Якщо ти така відважна, то вийди сама.

Виглянула стара з хати і впала з переляку. Насилу прийшла до пам'яті. Дивуються дід з бабою: що воно означає? «Треба дізнатися, що то за диво таке,— радяться вони між собою.— Ми вже своє прожили на цьому світі, та коли щось погане станеться з нашим сином!.. Треба довідатись, на добро чи на зло такий знак».

Довгенько торгувалися старі, кому вийти ж подивитися. Зрештою вийшли обоє разом. Дивляться — аж те дивовижне сяйво від сорока верблюдів, нав'ючених золотом та сріблом, від сорока килимів, оздоблених перлами і діамантами. Побачили це старий із старою — мало не заплакали з радості.

Будить старий сина:

— Ти коли-небудь бачив таке?

Посміхнувся юнак:

— Одведіть їх до хана, батьку. Цього вистачить на те, щоб сім разів заповнити його казну. Так і скажіть пихатому ханові: «Який же ти хан, якщо для такого дріб'язку твоя казна замала? Тоді складай усе просто в дворі». Розсердиться хан і скаже: «Забирай назад!» А ви не погоджуйтесь. «Хай лишається,— скажіть йому.— Пригодиться тобі ще борги платити. То віддаєш свою дочку за мого сина чи ні?» Запитайте його і повертайте назад.

Під'їхав старий до ханового двору, відпустив тих сорок дівчат і сорок джигітів, а сам привів верблюдів до хана.

— Забирай калим за доньку, хане.

Справді, всі скарби не вмістилися в хановій скарбниці. Тоді й каже йому старий:

— Який же ти хан, коли для такого дріб'язку твоя казна замала? Складай усе просто в дворі.

Образився хан, закричав на старого:

— Забирай назад!

— Е ні. Нехай залишається. Пригодиться тобі ще борги платити. Кажи мені прямо, віддаєш дочку за мого сина чи ні?

Не знає хан, що й казати старому. Питає він першого візира, свою праву руку:

— Як же мені цього діда спекатися?

— Скажіть йому: «Гаразд, хай приїде жених. Хочемо подивитись на нього. Якщо сподобається жених — віддам за нього свою дочку. Якщо не сподобається — і ти, і він накладете головою»,— радить ханові перший візир.

Хан так і вчинив:

— Хай через три дні приїде жених,— каже хан старому.— Сподобається — віддам за нього дочку, не сподобається— злетить голова з пліч і в нього, і в тебе.

Смутний повернувся дід назад. Через два дні питає його юнак:

— Батьку, що вам сказав хан?

— Через три дні повинен приїхати до нього. Хан спершу хоче тебе побачити, а тоді вже дасть відповідь.

— Гаразд,— сказав юнак і пішов собі спати. Десь уночі прокинувся він, дістав чарівний ножик і наказав йому так:—Уранці хай з'являться біля мене сорок ставних джигітів. Хай чекає на мене біля конов'язі мій вороний скакун з зірочкою на лобі, а з ним ще сорок скакунів, схожих на нього так, як схожі між собою зайці. Хай сорок джигітів будуть як дві краплі води схожими на мене. Нехай вбрання всіх вершників і їхні коні будуть з одного боку білими, з другого — чорними.

Сказав юнак це й знову заснув. А вранці, коли прокинувся, наказ його було виконано.

— Що ж мені сказати ханові? — питає в сина старий.

— Поїдьте до хана й оголосіть: «Жених їде, виходьте жениха дивитися!»

Старий осідлав кобилу й поскакав до хана.

— Жених їде! Виходьте жениха дивитися! — оголосив він.

Хан наказав своїм візирам:

— Виведіть на вулицю якнайбільше людей, поставте їх по обидва боки, хай добре придивляються до жениха.

Вийшли люди, чекають…

Сонце вже хилилось на захід, коли вулицею промчали сорок джигітів на чолі з женихом. Коли вершники зникли з очей, люди загомоніли:

— Ви бачили жениха? — питають одне одного.

— Бачили,— кажуть одні.— Він проїхав у чорному вбранні верхи на вороному коні, а за ним ще сорок джигітів у чорному одязі.

— Та що ви кажете!—заперечують інші.— Він їхав у білому вбранні верхи на білому коні, а за ним сорок джигітів у білому одязі на білих конях.

Суперечки змінилися сутичками — візири насилу припинили бійку. А старий і каже ханові:

— Що ж, хане, жениха ти бачив. Кажи тепер — віддаєш дочку?

Хан не знає вже, що й казати. А візир йому радить:

— Скажіть йому так: «У твою злиденну халупу я дочки не віддам». Загадайте йому за п'ять днів побудувати такий палац, як у вас. Не збудує — звеліть стратити. На цей раз старому не уникнути лиха».

Хан так і сказав дідові:

— Якщо збудуєш такий, як у мене, палац, я віддам свою дочку за твого сина. Даю тобі строку рівно п'ять днів. Не встигнеш — не те що невістки, а й білого світу не побачиш.

Повернувся старий додому. На четвертий день питає його юнак:

— Батьку, що відповів хан?

— Краще б, сину, ти не питав. Хан загадав за п'ять днів побудувати такий, як у нього, палац. А не встигнемо — не жити нам.

— Не журіться, батьку,— заспокоїв юнак і пішов спати. Перед сном він дістав Джанната й наказав йому:

— Завтра вранці над золотим струмком хай з'явиться дивовижний палац — такий, щоб люди, побачивши його, німіли з подиву. Ханів палац на один поверх, а мій щоб на три. В найбільшій залі нехай стоїть зливок золота завбільшки з верблюда, біля входу — завбільшки з коня.

Сказавши це, юнак ліг спати. А на ранок над золотим струмком засяяв на все місто розкішний палац. Дивувалися люди, не могли відвести очей від небаченої краси.

Знову прийшов старий до хана й питає:

— То віддаєш свою доньку за мого сина чи ні? Ханові нічого було відповісти. Довелося віддати свою дочку прийомному синові бідняка. Так і зажили вони щасливо вдвох у чудовому палаці…

[1] Кіїк — косуля, або гірський козел.

[2] Чокої — грубе шкіряне взуття пастухів.