Колись дуже давно жив собі хан, який мав єдину доньку-красуню. В ту дівчину закохався син бідняка, що пас чотирьох ханових тулпарів[1]. От він і каже своєму батькові:

— Просватай за мене ханову доньку.

Розгнівався батько на таке зухвальство:

— Ах ти шибенику! Ти спершу подумай, а тоді вже кажи. Та хіба ж віддасть хан свою доньку такому, як ти, бідакові?!

Але син правив своєї, тож вони щодня сварилися з батьком.

Якось увечері хан вийшов прогулятись і почув у юрті сварку. Покликав він до себе старого й питає:

— Чого це ти так сваришся з сином?

Батько не хотів зізнаватись, але хан розгнівався, закричав і таки змусив старого розповісти про причину суперечки. Признався той:

— Мій син хоче сватати вашу дочку.

— Що ж,— спокійно мовив хан,— я не перечитиму, але з умовою: хай жених принесе мені замість калиму золотий світильник, що ніколи не гасне.

Повернувся старий додому і розповів синові про вимогу хана.

Не довго роздумуючи, відважний юнак вирушив у далеку дорогу. Минали дні і тижні, а юнак усе йшов та йшов. Якось опівдні дістався він на піщаний пагорб у дикій пустелі, приліг спочити на ньому й заснув. Довго він спав чи не довго, та коли прокинувся, бачить — неподалік, прямо в піску, стоїть маленька криничка.

Скинув джигіт з голови калпак[2] і давай черпати воду. Коли криничка геть зміліла, юнак побачив на самому дні золотий незгасний світильник. Зрадів юнак, схопив світильник і вирушив з ним у зворотну путь.

Не один день, не один місяць довелося йти юнакові. Прийшов він додому, оддав батькові золотий світильник, і той не гаючись відніс його до хана. Взяв хан той світильник і каже:

— А тепер нехай твій син навчиться такого уміння, якого не знає у нас ніхто.

Знову вирушив у мандри джигіт. У багатьох містах побував він, багато цікавого побачив, та не знаходив такого вміння, якого б ніхто не знав у його народі. Так у мандрах провів цілий рік. Терпів джигіт і холод, і голод, стомився, схуд, змарнів, але так ні з чим повернутися додому не міг. Найнявся юнак до однієї бабусі носити дрова та воду і жив у нужді й нестатках.

Якось уночі вийшов юнак на вулицю. Дивиться він — неподалік від старенької хатини горить якесь вогнище. «Що за чудеса?» — дивується юнак. Підходить ближче, придивляється: біля вогнища сидить якийсь чоловік. Кладе він на вогонь камінь, спалює його на попіл, потім вигортає його, стулює, і знову робиться камінь.

Побачив таке зачудований джигіт та й подумав собі: «Якби й мені навчитись такого, можна б і додому вертатись».

Раптом двері хатини розчинилися, і на порозі з'явилася дівчина. Побачила вона юнака, схопила його за рукав і ну випитувати:

— Хто ти такий? Звідки прийшов і куди прямуєш? Я ніколи не бачила тебе в нашому місті. Чого ти сюди прийшов?

Усе розповів їй про себе юнак. А дівчина тоді й каже йому:

— Залишайся у нас жити. Цей чоловік — мій батько. Він ще й не таке вміє. Батько вміє перекидатися. Він може стати ким завгодно: конем, верблюдом, птахом.

Хочеш — я і тебе навчу. Оце й буде таке вміння, якого ніхто не знає. Можна буде повернутися додому.

Зрадів юнак і одразу ж погодився.

Навчила дівчина джигіта чарівного батькового вміння. Юнак подякував їй за науку й попрощався з нею. Повернувся він до тієї бабусі, що колись прихистила його, покликав її та й каже:

— Матусю! Зараз я перекинусь у вороного коня. Ви поведіть мене на базар і продайте. Заробите якийсь гріш. Але вуздечки не продавайте, бо, як продасте вуздечку, попрощаєтеся зі мною. А так я втечу й повернуся до вас назад.

— Гаразд,— погодилася стара.

Відвела вона коня на базар, продала його і, забравши вуздечку, повернулась додому. Трохи згодом прийшов і джигіт. Кілька разів продавала бабуся коня і дуже розбагатіла. Якось юнак і каже старій:

— Завтра в місті великий ярмарок. Я перекинусь у великого чорного верблюда, а ви мене продасте.

Погодилася стара. Одвела вона вранці верблюда на ярмарок і почала торгуватися. Аж тут підійшов старий чарівник, батько тієї дівчини, що навчила юнака перетворюватись. Подивився він на верблюда й упізнав у ньому людину. «Хто ж це украв у мене моє вміння?»— подумав він собі. Придивляється — аж то юнак, що жив у їхній хатині. «То тебе навчила моя дочка,— здогадався старий чарівник.— Ну постривай, зараз я покажу тобі, знатимеш, як чаклувати!» — Старий вирішив убити джигіта.

— Гей, бабусю, продай мені твого верблюда. Грошей не пошкодую.

От зійшлися в ціні.

— Продавай із вуздечкою,— зажадав покупець і запропонував за вуздечку грошей більше, як за самого верблюда. Спокусилася грішми стара й продала верблюда з вуздечкою.

«Ну, тепер ти в моїх руках,— зрадів старий чарівник.— Прощайся з головою, верблюде».

Привів він верблюда додому, прив'язав його до стовпа, а сам пішов по сокиру. Побачила прив'язаного верблюда чарівникова дочка, впізнала джигіта й пожаліла його. «Треба відпустити хлопця, адже він один у батька та матері».

— Перекинься у птаха й тікай,— сказала вона джигітові і звільнила його.

Джигіт перекинувся в птаха й стрілою шугнув у небо. Побачив таке старий чарівник, перекинувся в беркута й погнався за птахом.

Довго тривала погоня. Птах ніяк не втече, беркут не наздожене. Так вони долетіли до міста, де колись жив джигіт. Побачив джигіт на пагорбі хана, який вийшов за місто прогулятись, і сів неподалік. Сів і беркут, старий чаклун. Перекинувся він у сокола, потім у гусака і, нарешті, в качура. А юнак підлетів до хана і просипався просом йому в кишеню. Перекинувся чаклун у червоного півня і кинувся дзьобати просо, що розсипалося довкола хана. В ту ж мить джигіт перекинувся в сокола і вчепився пазурами в півня… Лишилося з півня саме пір'я.

А юнак, знову ставши людиною, спокійно повернувся додому.

Батько з матір'ю дуже зраділи його щасливому поверненню.

Спантеличений тим, що бачив, хан повернувся додому. А вранці зібрав весь свій народ і питає людей:

— Хто пояснить мені те, що я бачив учора на власні очі? Чимало я вже прожив на світі, та ніколи не бачив такого: беркут раптом стає гусаком, качур перетворюється в півня, сокіл розсипається просом. Хто мені може пояснити?

— Хане, дозвольте мені. Я знаю, що це за диво.

Діставши дозвіл говорити, джигіт розповів:

— Ви наказали мені, хане, навчитись такого вміння, якого ніхто у нас не знав би. Птахом, просом і соколом перекидався я. Той, хто перетворився в півня, був моїм ворогом, і я убив його на ваших очах.

Чудувалися люди з такого уміння, а хан наказав джигітові:

— Якщо тим птахом і справді був ти, покажи нам своє вміння зараз.

Юнак не сперечався. Не встиг хан і оком зморгнути, як замість джигіта постав перед ним вороний скакун. Чудувалися люди з такого уміння молодого джигіта і прозвали його умільцем.

А джигіт, одружившись з дочкою хана, зажив собі, горя не знаючи.

[1] Тулпар — бойовий кінь.

[2] Калпак — у киргизів національний чоловічий головний убір.