Койлубай

Був собі колись на світі джигіт на ймення Койлубай. По сусідству з ним жили чотири брати, яких прозвали люди чотирма вовками. Одного року посіяв Койлубай на своєму полі просо. Але четверо вовків, що й собі посіяли просо, не дають йому води поливати. Засихає Койлубаєве просо. «Поки є ці вовки, я не матиму води. Треба якось налякати їх, прогнати з поля й полити свої посіви»,— вирішив Койлубай. Вимазав він багном обличчя, взяв у рота білу ганчірку й заховався на кладовищі біля поля тих братів-вовків. От приїхали четверо вовків, злізли з коней і йдуть у поле. Койлубай як зарепетує: «Рятуйте! Рятуйте!» Вовки поставали, наче вкопані. Виткнувся Койлубай з кладовища — вовки скочили на коней і мерщій навтіки. Койлубай повернув на своє поле воду, добре полив просо, випив бурдюк кумису, що його загубили четверо вовків, і сів спочивати при дорозі. Коли це, дрімаючи, їде верхи мулла в білій чалмі, ще й кобилу веде за повід.

«А покажуся я ще й цьому муллі»,— думає Койлубай. Знову вимазався він землею, на голову намотав онучу, наздогнав муллу, обережно зняв з кобили вуздечку й накинув собі на шию. Трохи пройшов за конем мулли, тоді зупинився й смикнув вуздечку. Здригнувся мулла, оглядається — аж за ним на поводі не його кобила, а якесь страховисько. Злякався мулла, вдарив коня й поскакав у свій аїл.

Упіймав Койлубай ту кобилу й собі поскакав услід за муллою. Під’їхав до юрти, до якої зайшов мулла, та й заходить услід за ним. Поглянув Койлубай на пожовкле обличчя мулли й питає, ніби нічого не знає:

— Чого ви так тремтите, молдоке[1]? Чи злякалися чогось?

— Помер тут багатий чоловік. Почитав я над ним Коран і дістав від його сім’ї в дарунок кобилу. А дорогою ця кобила перетворилася на страховисько. Як тут було не злякатися, чоловіче? — відповідає йому мулла.

— То нічого, молдоке,— заспокоює Койлубай.— Відпочинете трохи й знайдете свою кобилу.

Та мулла злякано замахав руками:

— Ой, чоловіче, не згадуй мені про кобилу!

Койлубай вийшов з юрти, швидко відвів кобилу додому, тоді повернувся назад і каже муллі:

— Вас шукає якась кобила. Вона й мене питала про вас. Довелося збрехати, мовляв, не знаю, де ви. Але ж брехати — гріх.

— Не журися тим, чоловіче добрий,— лагідно каже йому мулла.— Коли треба збрехати, то й бог не проти.

— Піду подивлюся ще раз,— сказав Койлубай і вийшов надвір. Та одразу назад до юрти й каже:

— Кобила вже з вашим конем розмовляє. Я почув, як вона підмовляла коня: «Якщо їхатиме на тобі, скинь його в провалля». Що робитимемо тепер?

Перелякався мулла та й просить Койлубая:

— Одвези мене, чоловіче добрий, затемно до міста. Якщо врятуєш мене від них, матимеш гарний новий чепкен[2].

Згодився Койлубай. Посадив він муллу на іншого коня, одвіз його в місто, отримав чепкен і повернувся додому. Тепер Койлубай мав коня й кобилу.

Та якось бай, на ймення Алджан, побачив коня в Койлубая, і він сподобався йому. Щоб забрати коня собі, той і каже Койлубаєві:

— Давай змагатися, хто кого обдурить.

— Що ж, змагатися то й змагатися,— погодився Койлубай.

Домовились: видурене не вертається.

— Починаймо,— каже Алджан.

Озирнувся Койлубай та й ударив руками об поли:

— Алджане, я забув гаманець з грошима. Ви ж не станете грати зі мною в борг. Дайте коня — я з'їжджу додому по гроші.

— Бери та скоріше вертайся,— дав Алджан коня Койлубаєві.

Трохи від'їхав Койлубай, повернувся назад і каже:

— Обдурив я вас, Алджане, тож кінь тепер буде моїм.

Якось улітку — саме косили сіно — попросив Койлубай в Алджана кумису, але той поскупився, не дав чоловікові вгамувати спрагу. Вирішив Койлубай помститися жадному баєві. Якось опівдні зайшов він до бая. В юрті не було нікого. Алджан спав собі у затінку юрти. Зайшов Койлубай у юрту, розшукав бурдюк з кумисом і хлюпнув собі у велику чашку так, що полилося через край. Випив, налив іще раз, аж на долівку потекло. Прокинувся коло юрти Алджан.

— Геть звідси! Геть! — загукав він і кинувся до входу в юрту.

Койлубай швиденько допив кумис, заховався за перегородку й загарчав по-собачому. Забіг у юрту й Алджан. Почувши, що гарчить собака, він вискочив по дубця. Койлубай тим часом підняв кереге[3], виліз із юрти й заходився косити сіно.

Повернувся Алджан з дубцем, дивиться — у юрті нема нікого. Кличе він Койлубая й каже йому, пригощаючи кумисом:

— Якась чудасія зі мною сталася.

— Яка чудасія? — пита Койлубай.

— Ліг я собі під юртою й дрімаю. Аж чую—проліз у юрту собака і хлебче молоко. Забіг я в юрту вигнати пса, а він як гаркне на мене. Поки я вибіг по дубця, собака із юрти зник. Але молока не чіпав ніхто — собака собі наливав кумису! Чудасія та й годі,— каже Алджан.

— Ви бачили пса на власні очі? — питається Койлубай.

— Звичайно, бачив, хіба ж я брешу? Здоровенний такий собацюра.

— Е-е, це, здається мені, неспроста. Є в цьому щось таємниче,— дивується Койлубай, вдаючи, що й сам злякався.

Страх охопив й Алджана, не може він залишатися сам.

— Ой, Койлубаю,— припрошує він,— приходь сьогодні до мене в гості, я приготую смачну баранину.

Погодився Койлубай і ввечері завітав до Алджана. Той і справді зарізав баранця, поставив самовар. Так Койлубай примусив скупого бая годувати його смачною бараниною й поїти гарячим чаєм.

Койлубай незабаром скосив своє сіно і повернувся в аїл.

[1] Молдоке — шанобливе звертання до мулли.

[2] Чепкен — верхній чоловічий стьобаний халат.

[3] Кереге — дерев'яна решітка циліндричної частини юрти.