Колись давно жив собі хан. Прожив він на світі чимало років, та все не було у нього дітей. Довго не мав дітей і мудрий візир його. Нарешті одного року ханова дружина народила сина, а дружина візира — дочку. Минув час, виросли діти, і батьки одружили їх. Не дуже розумному ще й шалапутному ханському синові Меенетбеку стала дружиною кмітлива й спокійна візирова донька Акилджан.
Якось покликав Меенетбек дружину та й каже їй:
— Не буду я з тобою жити. Одружуся на хановій доньці.
— Не відмовляйся від слів своїх, як надумав, так і чини,— спокійно сказала Акилджан.— Та послухай останньої моєї поради. В місті Узюр живе красива й мудра Джаннат. Вона вийде заміж лише за того, хто тричі змусить її заговорити. Тобі, ханському синові, годилося б одружитися саме з нею.
Через кілька днів Меенетбек вирушив шукати красуню Джаннат. Багато днів та ночей змарнував ханів син у дорозі. Сам стомився, і кінь його зовсім охляв. І тільки на дев'яностий день путі потрапив Меенетбек до міста, де жила красуня Джаннат. Над входом, що вів до ханського палацу, Меенетбек прочитав такий напис:
«Хто змусить Джаннат заговорити тричі — стане її чоловіком, хто не зуміє цього зробити, буде негайно страчений».
Сторожа прийняла в Меенетбека коня, нагодувала його самого, дала перепочити з дороги й одвела до красуні Джаннат. Приклавши долоні до грудей, Меенетбек уклонився їй і присів поруч. Він розповів Джаннат усе, що знав, усе, що бачив за свого життя. Говорив цілий день і цілісіньку ніч, та Джаннат не озвалась і словом до нього. Коли ж розвиднілось і заспівали жайворонки, в ханському палаці вдарив дзвін.
— Джигіт, який прибув учора, не зумів розговорити Джаннат, і його буде страчено,— оголосив народові оповісник.
І Меенетбека з наказу хана кинули в підземелля.
Та жінка-кухарка, що служила в Джаннат, зглянулася над нещасним. Вона таємно випустила Меенетбека з підземелля, привела його до себе додому й послала пасти телята.
Минав час. Більше як рік не було вістей од Меенетбека. Тоді Акилджан, попросивши у батьків дозволу, вбралася в чоловічий одяг, начепила на себе зброю й вирушила в дорогу. Довго їхала вона й нарешті дісталася до міста Узюр. Сторожа взяла коня в Акилджан, нагодувала її саму, дала перепочити з дороги й аж тоді привела до Джаннат.
Акилджан уклонилася і, приклавши до грудей обидві руки, сіла навпроти й мовила:
— Вислухайте мене, о красуне Джаннат, і розсудіть справедливо,— почала Акилджан і розказала таке: — Якось вирушили в дорогу столяр, кравець, коваль та мудрець. Одного разу їм довелося заночувати в лісі. Вони домовилися по черзі наглядати за кіньми, щоб захистити їх від хижаків. Першим пішов вартувати столяр, наймолодший з усіх чотирьох… Щоб не було нудно сидіти, він узяв поліно й витесав з нього статую дівчини. Другим стояв на сторожі кравець. Побачив він дерев'яну дівчину й, щоб показати і свою майстерність, пошив для неї гарне вбрання. Невдовзі надійшла черга
вартувати ковалеві. Оцінив той роботу перших майстрів та й подумав собі: «Чи я гірший майстер?» І зробив для дівчини коштовні прикраси з срібла та золота: шокульо,— головний убір для молодої жінки,— і браслет, і сережки, і перстень, і навіть золоті гудзики. Та ось заступив на варту мудрець. Він побачив неживу, німу красуню, захотів показати своє уміння й удихнув у неї життя. А на ранок у подорожніх зчинилася сварка, бо кожен доказував, що красуня повинна належати тільки йому. Зрештою звернулися до посередників. Посередники порішили: «Дівчина має належати столярові, який подумав про неї перший». А що б ви на це сказали, Джаннат?
Мовчазна Джаннат, від якої ніколи не чули ні слова, не втрималась і вигукнула:
— Вона має належати мудрецеві, який вдихнув у неї життя.
Ударив дзвін, оповіщаючи всіх, що красуня заговорила.
— Один чоловік мав трьох синів,— розповідала далі Акилджан.— І покохали вони одну дівчину. Щоб уникнути суперечки, батько дав кожному із синів по тисячі золотих і відправив їх до далекого міста. «Дівчина дістанеться тому із вас, хто купить найціннішу річ»,— сказав він своїм синам.
Старший син купив собі килим-самоліт. Цей килим пролітав за день таку відстань, яку доброму скакунові не пробігти й за сорок днів. Середній син купив собі дзеркало з каменю. Дзеркало те показувало все, що діялося в світі. А найменшому дісталось яблуко, але яблуко не просте: якщо його надкусити, воно оживляє й мертвого.
От зібралися хлопці додому та й показують один одному, що купили в місті.
— Давай подивимося, що там у нас в аїлі діється,— каже старший брат середньому.
Подивились вони у дзеркало, аж їхня дівчина помирає. Сіли утрьох на килим і полетіли мерщій додому. Дівчина й справді помирала. Тоді найменший подав їй яблуко. Тільки куснула дівчина й одразу розплющила очі: «Ой, як міцно я заснула»,— встаючи з ліжка, мовила дівчина.
Засперечалися тут брати, за кого повинна вийти красуня. «Дівчина має дістатись власникові дзеркала,— вирішили посередники.— Він перший побачив, що дівчина хвора».— Я не згоден з цим, але ви, Джаннат, розсудіть самі,— закінчила Акилджан другу історію.
— Дівчина має дістатись власникові яблука,— вигукнула мовчазна Джаннат.— Адже інші заради неї не поступилися своїми речами.
Удруге вдарив дзвін: удруге заговорила Джаннат.
Тим часом мудра Акилджан розповідала вже третю історію:
— Подорожували собі вкупі заклятий злодій, могутній силач та бистрий, як вітер, бігун. Якось почули вони, що в одному аїлі батьки видають дівчину заміж за шістдесятирічного діда. Дізнавшись, що дівчина дуже плаче, троє друзів вирішили врятувати її. Але як же зробити це? От і каже злодій: «Я її викраду». Дістав він собі дівоче вбрання, переодягся в нього і, пробравшись до юрти тієї дівчини, вивів її на вулицю. Дівчину вже чекав бистрий, як вітер, бігун. Підхопив він її і побіг. Кинулись люди за ними в погоню, але назустріч їм вийшов силач, перепинив усіх і завернув назад. Та коли троє друзів прийшли додому, між ними зчинилася колотнеча: кому повинна дістатися дівчина? Пішли вони до посередників. «Дівчина має належати злодію»,— порішили ті.— А ви, Джаннат, як вважаєте ви? — запитала Акилджан.
— Дівчина має дістатись бігунові,— вигукнула мовчазна красуня.
Утретє вдарив дзвін: Джаннат заговорила утретє. Захвилювалося місто: Джаннат погодилась вийти заміж за молодого джигіта.
— До весілля я хочу подивитись твої міста й аїли, познайомитися з народом,— сказала мудра Акилджан мовчазній Джаннат, не відкриваючись їй, і вирушила шукати Меенетбека. Довго вона ходила по країні, поки, нарешті, зустріла свого чоловіка в полі біля телят. Сумний ходив Меенетбек, у лахмітті, худий, брудний, оброслий. Акилджан викупала його, поголила й перевдягла в своє вбрання.
— Тепер ти схожий на мене,— сказала вона Меенетбекові.— Можеш одружитися з Джаннат. Тільки не розмовляй з нею.— І Акилджан повернулась додому
А Меенетбек у її вбранні з'явився у місто до Джаннат і разом з нею з великим почтом вирушив на батьківщину.
Вдома люди зібралися на пишний бенкет. Прийшла сюди й Акилджан. Та тільки побачив її Меенетбек, як одразу заверещав:
— Не підпускайте її до мене, хай забирається геть звідси!
Підійшла тоді Акилджан до хана й каже:
— Мій хане, маю до вас прохання: я хотіла б при вас задати синові вашому два запитання. І якщо ви не проти, то хай нас послухають люди.
Хан погодився. Одразу ж гукнули людей.
З усіма підійшла й Джаннат. Акилджан і питає Меенетбека:
— Скажіть нам, хто змусив красуню Джаннат тричі заговорити? І кого ви зустріли, як пасли телята?
— Сам я змусив Джаннат заговорити зі мною, і ніяких телят я ніколи не пас,— відповів Меенетбек, не моргнувши й оком.
Гнів узяв тоді Акилджан:
— Поганому не личить добра слава! — вигукнула вона й дістала з хурджуна лахміття Меенетбека.— А чий оце одяг, не знаєте часом? — І Акилджан розказала усе.
— Я не знала цього,— здивувалась Джаннат.— І тепер я не буду йому за дружину.
Хан розгнівався на нерозумного сина й, порадившись із народом, віддав своє ханство Акилджан, а Джаннат запросив бути у неї візиром. Звідси й пішло прислів'я: «Розум підносить до зірок».
