Один хан, геть очманівши з неробства й нудьги, звелів своїм джигітам:
— Хоч з-під землі дістаньте, а знайдіть мені справжнього Дурня.
Рушили два джигіти на пошуки.
— Ну кого ти зараз йому знайдеш? — каже один джигіт. — А приведемо звичайну людину, хан не помилує.
— Дурень ти, — відповідає йому другий. — Знайшов чим журитися. Першого-ліпшого й приведемо. Скажемо, хан тебе кличе, та й квит.
Так вони їхали, їхали, поки стріли чоловіка, що конем волочив кудись колоду.
— Кидай свою деревину й зараз рушай до хана, — кажуть йому джигіти. — Хан кличе тебе.
— Зачекайте лишень, ось дотягну колоду додому, тоді й прийду. І навіщо я йому знадобився?
— Диви, він ще й перепитує! Яке твоє діло? Сказано йти, то йди, — закричав один із джигітів. — Хан наказав нам привести до нього дурня. Так що рушай до хана.
— Ні, хлопці, дерево це мені довелося волочити здалеку і серед дороги я не кину його, — відповів чоловік і спокійно пішов собі геть.
Їдуть джигіти далі. Побачили жінку за ткацьким верстатом.
— Гей, жінко, тебе кличе хан, — гукають.
— Нащо б то ханові знадобилася бідна жінка?
— Він і не жінку кличе, а дурня. Тож не балакай з чоловіками довго, збирайся хутчій.
— Е ні, за такої гарячої пори дурнів треба шукати тільки серед нероб. У мене ж справ не злічити й нікуди я не піду. Шукайте собі дурня в іншому місці, — твердо мовила жінка.
Їдуть джигіти далі й радяться між собою:
— Якщо всім розповідатимемо про нашу справу, не знайдемо нікого. Треба, кого зустрінемо, силоміць привести до хана.
От побачили вони за плугом орача.
— Гей, чоловіче, іди до хана, — кажуть.
— Чого? — питається селянин.
— Годі теревені правити. Сказано йти — іди. Хан наказав знайти йому дурня, тож ти отой дурень і є.
Розгнівався селянин:
— Дурнів для вас тут нема. Щезніть з моїх очей!
— Ну що ж, коли ти не дурень, то покажи нам дурня сам.
— Облиште мене! Дивіться, як припікає. Дайте поле зорати, поки волога земля.
— Е ні, — затялися на своєму джигіти. — Або ти сам підеш до хана, або назвеш нам іншого дурня. Бо ж ніхто не скаже на себе, що він дурень і є. Як же нам у такому разі розпізнати дурня?
— Дурень хан, що по дурнів послав, дурні й ви, що шукаєте дурнів. Дурніших дурнів і на світі нема.
— То ти ображаєш хана? — закричали джигіти. — Зараз розкажемо йому.
— Розкажіть, розкажіть, хай і хан почує, — каже їм селянин.
Доповіли джигіти ханові.
— Зв’язати його й привести до мене! — наказав розгніваний хан.
Привели джигіти селянина, поставили перед ханом.
— Ти називаєш дурнем мене? — сміється з нього хан. — Що ж, коли ти такий мудрець, то скажи мені, де Аллах?
— Мій хане, простій людині негоже розмірковувати про діла небесні. Якби нам помінятися одягом і місцями, тоді інша справа. Інакше боюся, мій хане.
Погодився хан, дав селянинові свій одяг, а сам натяг на себе його й став перед троном, схиливши голову.
Селянин нарядився в ханові шати, всівся на троні й гукнув джигітам:
— То ви мені й досі дурня не знайшли? А чи є хто дурніший від оцього?! Стратити його!
Джигіти тільки й чекали цього. Схопили вони хана, виштовхали на подвір’я й стратили. А мудрий селянин став добрим і справедливим ханом.
