Селянин та хан

Був собі бідний селянин. Доглядав він у бая худобу, косив йому сіно на луках, день у день працював на байському полі.

Одного разу навесні пішов селянин у поле орати. Орав він, орав, аж раптом соха за щось зачепилась, і воли зупинились. Дивиться селянин — аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. «Треба сховати золото, поки ніхто не бачить»,— подумав селянин. Озирнувся він,—дорогою скаче вершник. «Якщо цей джигіт побачив золото, що я знайшов, то поїде й розкаже ханові. Треба мені самому повідомити хана»,— і селянин гукнув джигіта:

— Гей, ідіть-но сюди!

— Що таке? — запитав, під'їхавши ближче, джигіт.

«Е-е,— подумав селянин,—а може, він і не бачив».

— Хочу запитати вас, який, по-вашому, віл сильніший: рябий чи чорний? Я кажу, що рябий сильніший, а жінка — що чорний.

— І для цього ти кликав мене? Який же дурень турбує людину заради таких дурниць! — вигукнув розгніваний джигіт і повернув коня.

Злякався селянин. «А що, коли він усе знає і таки розкаже ханові?»

— Ей, зачекайте! — гукнув він знову.— Верніться назад, щось хочу сказати.

Повернувся джигіт, а селянин і питає його:

— Хотів я тут посіяти просо, а жінка каже: посій пшеницю. Що робити—вже й сам не знаю.

— Оце й усе, що ти хотів мені сказати? — розсердився джигіт.

— Усе.

— І більше тобі нічого сказати?

— Нічого.

— Дурень! Справжнісінький дурень! — крикнув джигіт і пришпорив коня.

Тут уже селянин не на жарт злякався. «Я розгнівав цього джигіта і якщо він розкаже ханові про золото — не жити мені на білому світі. Треба скоріше самому розказати все ханові»,— вирішив він, випряг волів, золото поклав у мішок і поніс додому.

— Гей, жінко! — гукнув він дружині.— Я йду до хана. Давай мерщій чогось попоїсти.

— А чого це тобі до хана? — поцікавилася дружина.

— Маю до нього справу.

— Хан тебе викликав, чи що?

— Ні, не викликав.

— Іди, іди,— сміялася дружина.— Може, хан за тебе дочку віддасть.

Подала вона чоловікові обід і вийшла надвір. Побачила мішок та й заглянула, що ж то несе чоловік? Аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. Жінка заховала золото, а в мішок поклала гнилий пеньок, чоловікові ж не сказала ні слова.

Селянин швиденько пообідав, завдав на плечі мішок і почимчикував до палацу хана. Сторожа зупинила його:

— Куди йдеш?

— У справі до хана.

— Зачекай, я попитаю дозволу в хана,— сказав джигіт і пішов у палац.

— Мій хане! Якийсь чоловік з мішком на плечах просить, щоб його впустили до вас,— доповідає джигіт.

— Нехай заходить,— дозволив хан, і селянина впустили до нього.

Зайшов селянин до хана, вклонився низенько та й стоїть, не знаючи, що сказати:

— З чим прийшов? — питається хан.

— Я приніс вам оце,— сказав селянин і витрусив перед ханом мішок. Звідти випав пеньок із землею. Побачив селянин, що було в його мішку, й налякався до смерті: «Отепер не вийти мені від хана живим».

Хан і справді розгнівався не на жарт.

— Ти що, надумав поглузувати з мене?! Чи я не бачив гнилого пня, що ти приносиш його мені в дарунок? Я накажу зітнути тобі голову!

— Мій хане! Все, що ви мовили,— правда,— заговорив селянин.— Недарма ж у народі кажуть: «Хан мудріший за тисячу мудрих». Через те я й приніс до вас цей пеньок. Я кажу, що він важить п’ять фунтів, жінка каже — вісім. Хто ж нас розсудить краще від хана, наймудрішого з мудрих.

«Щось він дуже хитрує,— подумав хан.— Не буду його вбивати, треба придивитись до нього».

— Виведіть цього пса! Всипте йому як годиться й киньте у підземелля,— наказав він своїм джигітам.

Б'ють селянина джигіти, а він кричить:

— Маю ханові щось казати! Одведіть до хана!

Привели його джигіти до хана.

— Кажи, що маєш казати,— наказує хан.

— У мішку я приніс до вас трохи землі. Я кажу, що це родючий чорнозем, а жінка каже: пісок з глиною. Розсудіть нас і за землю, хане.

— Геть, дурню! Геть з моїх очей! — вигукнув вкрай розлючений хан. Аж ногами затупотів.

А селянинові цього тільки й треба було — кинувся він щодуху з ханського двору й надвечір приплентався додому.

— Як тобі в хана гостювалося? — сміється з нього дружина, а тоді взяла чоловіка під руку, посадовила на килим, підклавши під боки подушки, й подала таку багату вечерю, що чоловік своїм очам не повірив.

— Не знаю, що це зі мною діється,— журився селянин.— Усілякі дива мені ввижаються. Орав я поле і виорав великий золотий самородок, та коли приніс його до хана, самородок виявився трухлявим пеньком. Ох і дісталось мені од хана!.. Повернувся додому і бачу: замість черствого хліба чекає на мене розкішна вечеря. Я боюся доторкатися до цих страв, щоб не сталося так, як з тим золотом у полі.

Засміялась дружина та й каже:

— Все, що з тобою сталося, так і було насправді. Ти справді виорав зливок золота, відніс до хана пеньок, і за це тебе справді побили. Правда й те, що перед тобою найсмачніші страви, які раніше нам і не снилися.

Тільки тепер зрозумів селянин, як його провела дружина.

— Ох і мудра ж ти в мене, жінко! А ми з ханом обидва дурні. Я хана обдурив, але ти обдурила нас обох. Хоч мене добряче побили в хана, та все, зрештою, добре скінчилося.