Три чорні лебеді

В одного старика було два сини.

Відчув старий, що жити йому недовго зосталось, покликав до себе синів і каже:

— Діти мої! Все, що у мене є, після моєї смерті поділите нарівно. Ти, старший, не кривдь молодшого, не обділи його при розділі.

І обіцяв старший син виконати батьківську волю.

Але насправді вийшло зовсім не так. Не встиг старий очі закрити, як старший брат забрав собі все батькове майно, а молодшому братові нічого не дав.

Образився молодший син, заплакав і сказав:

— Добре! Коли так, — не треба мені нічого. Я без тебе своє знайду.

І пішов молодший син з батьківського дому.

Пішов він степом світ за очі. Іде й думає про те, як несправедливо світ влаштований. В одних всього багато, в інших немає нічого. «Коли б моя воля, — думав він, — зробив би я мій народ найщасливішим у світі. Допомагав би всім жити в достатках і не дозволяв би багатим кривдити бідних».

Ішов юнак степом, мріяв і раптом бачить — величезна яма перед ним. І веде в ту яму дерев’яна драбина. Зупинився юнак і подумав: «Що там таке, в цій ямі?»

І не міг утриматись від цікавості; почав спускатися по щаблях униз.

А щаблів цих було так багато, що і світла денного незабаром не стало видно.

Нарешті привела його драбина до великих важких дверей. Були ці двері з бронзи, а на них золоті візерунки: звірі дивовижні, птахи, дракони.

Штовхнув юнак двері і опинився в палаці.

Багато було в цьому палаці кімнат. Всі розкішно прибрані, всюди килими шовкові, світильники яскраві горять.

— Ну й дивина!

Почав юнак кімнати оглядати, почав з однієї в другу переходити і добрався до останньої. Відчинив двері, дивиться — сидить на подушках дівчина. Коси чорні, щоки рум’яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі.

Побачила вона юнака, скочила на ноги:

— Ти хто такий? Як сюди потрапив?

— З землі прийшов, з степу, — каже юнак, — і не знаю, як назад вийти.

— Прийшов, то й залишайся тут навіки! — крикнула дівчина і кинулась бігти з кімнати.

І разом всі світильники в палаці погасли. Встиг тільки юнак вхопити за край фату срібну, що на голові у дівчини була.

Побіг він за красунею, а вона кинулась до дверей, штовхнула їх, обернулась чорним лебедем і вилетіла на волю. А фата її в руках в юнака залишилась.

Побачив він знайому драбину, піднявся по ній нагору, фату за пазуху сховав і пішов далі степом.

До вечора дійшов до великого міста. Біля міської брами стоїть натовп народу.

— Куди ви зібрались? — питає їх юнак.

А мешканці йому відповідають:

— Біда, добрий чоловіче. Є біля нашого міста озеро. Щороку в цей день виходить озеро з берегів і наші будинки затоплює. І доти не спаде вода, поки ми не кинемо в озеро най- вродливішого в місті хлопчика. Ось і сьогодні йдемо ми до озера і ведемо вродливого хлопчика — сина коваля.

— Спиніться, нещасні! Що ви робите? — закричав юнак. — Адже ви самі не знаєте, чому вода піднімається. А може її спинити можна?

— Що ти! — відповідають мешканці. — Озеро наповнює водою зла чарівниця, а з нею боротися ми не в силах.

— А я її не боюсь, — каже юнак. — Але якщо я врятую вас від поводі, обіцяєте ви моє прохання виконати?

— Обіцяємо, обіцяємо! — закричали мешканці.

Вийшов юнак за місто і побачив вдалині джерело, з якого вода в озеро текла.

Підійшов він ближче, дивиться — стоїть біля джерела красуня-дівчина. Коси чорні, щоки рум’яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі. Стоїть дівчина біля джерела і ллє в нього воду з бездонної срібної пляшечки.

Вирує джерело, здіймає хвилі, несе воду в озеро, наповнює його вище берегів.

Підбіг юнак до джерела, схопив дівчину за руку.

— Бережись, зухвалий, а то оберну тебе на камінь! — крикнула дівчина.

А юнак відповідає:

— Не боюсь я твоєї сили. Я прийшов людей від лиха врятувати, і нічого мені не страшно.

Вихопив він у дівчини пляшку. Відразу перестала вода в джерелі прибувати. А дівчина скрикнула від страху, обернулась чорним лебедем і звилася в хмари.

Сховав юнак пляшку за пазуху і пішов до міської брами. А там мешканці радіють, зустрічають його піснями, на руки підхоплюють.

— Чого ж ти хочеш від нас у нагороду? — питають.

— Я хочу зробити ваш народ найщасливішим народом на світі, — відповів юнак.

Засміялися всі навколо:

— Ти ще надто молодий, щоб добитися цього. Попроси у нас що-небудь інше.

— А іншого мені нічого не треба, — відповідає юнак.

І пішов він з міста. Іде степом день, іде другий. Через дев’ять днів бачить — перед ним в степу місто. Біля брами натовп народу. Плачуть люди, обличчя у всіх злякані.

— Що за лихо з вами скоїлось? — питає юнак.

Відповідають йому люди:

— Хочемо ми втікати з нашого міста. Унадився до нас літати щодня страшний вогненний птах. Клює він людей, і хворіють вони на тяжкі хвороби. Наші жінки й діти божеволіють від страху. Вирішили ми піти в далекі степи жити.

— Звідки прилітає птах? — питає юнак.

Показали йому мешканці:

— Он з тієї скелі.

— Спробую я з цим птахом поборотись, — каже юнак. — Тільки обіцяйте виконати те, що я у вас попрошу.

— Звичайно, все обіцяємо, що захочеш! — закричали мешканці. — Тільки допоможи нам.

Попрямував юнак до скелі. Довго ліз він по гарячому камінні і лише надвечір доліз до вершини.

Бачить — в скелі печера. Зазирнув він туди, — а в печері дівчина-красуня. Коси, мов змії в’ються, щоки яскравіше від троянд горять, зуби світліші від срібла, а очі у дівчини злі. Стоїть дівчина, одягає на себе вогненні пір’їни, а сама пісню співає:

В місто зараз полечу.
Буду над ним літати,
Буду людей клювати,
Буду дітей лякати.

— Ні, не будеш! — гукнув юнак, кинувся до дівчини і зім’яв її вогненне пір’я.

Злякалась дівчина і випустила з руки срібну каблучку, а юнак схопив каблучку, собі на палець надів.

Скрикнула дівчина, обернулась чорним лебедем, вилетіла з печери і пропала в хмарах.

Спустився юнак з скелі. Іде в місто. Мешканці зустрічають його радісно і питають:

— Що ти в нагороду хочеш?

— Я хочу зробити ваш народ найщасливішим у світі, — каже юнак.

Засміялись мешканці:

— Занадто ти ще молодий для цього.

— А іншого мені нічого не треба, — каже юнак.

Не взяв він ні золота, ні шовків, що йому мешканці пропонували, і пішов знову в степ світ за очі.

Довго йшов він так під пекучим сонцем. Нарешті стомився і приліг на ковилу відпочити.

І раптом бачить — набігла на сонце чорна хмарка, а в хмарці тій блищить золотий палац небаченої краси.

«От би мені в цьому палаці побувати», думає юнак.

І не встиг він цих слів промовити, як розкинулась срібна фата високою драбиною, і дістала ця драбина до самого неба. Піднявся по ній юнак до хмарки і ввійшов у чарівний палац. А драбина знову срібною фатою згорнулась. Засунув її юнак за пазуху і пішов бродити по кімнатах.

Дійшов він до великої зали. Посередині стіл стоїть, всякими смачними стравами заставлений. Тільки хотів юнак до стола підійти, як зашуміло щось за дверима. Кинувся він у куток і сховався.

Відчинилось вікно — влетіли в залу три чорні лебеді.

Скинули вони лебедине пір’я і обернулись дівчатами. Одна від одної краща, а обличчя у них одне від одного зліше.

Сіли вони за стіл, почали вечеряти, і одна з них каже:

— Зі мною, сестриці, лихо скоїлося. Є у мене під землею великий палац. Недавно прилетіла я туди, тільки сіла відпочити, як входить якийсь юнак з землі. Хотіла я його навіки під землею залишити, а він схопив мою срібну фату. А в ній же вся моя зла сила була.

— І в мене, сестри, горе, — каже друга. — Недавно прийшов до озера якийсь юнак, вирвав у мене з рук мою чарівну срібну пляшку — і з нею вся моя зла сила пропала.

— Скоїлась і зі мною біда велика, — каже третя. — Відняв у мене срібну каблучку якийсь зухвалий юнак, що на мою скелю видерся. А в цій каблучці вся моя зла сила була.

Слухає все це юнак, а сам тихенько до того кутка підкрадається, куди дівчата своє чорне лебедине пір’я склали.

Підкрався, схопив пір’я і сховав.

Повечеряли дівчата, почали своє пір’я шукати, — знайти не можуть. Злякались вони, заплакали. А юнак з кутка виходить і каже:

— Це я ваше пір’я заховав.

Почали чарівниці його просити:

— Віддай нам пір’я. Ти й так нам стільки зла зробив. Якщо ти пір’я у нас віднімеш, повинні ми померти. Віддай нам пір’я — і полетимо ми далеко звідси і ніколи не будемо людям зла робити.

Подумав юнак. Потім витягнув пір’я і віддав його дівчатам:

— Летіть. І не смійте більше робити зло людям. Іншим разом вам пощади не буде.

Схопили дівчата пір’я, обернулись чорними лебедями, змахнули крилами і полетіли далеко-далеко, за високі гори, за сині озера.

А юнак пішов до міської брами.

А мешканці біжать йому назустріч, обнімають його, дякують. І над натовпом високо-високо в небі білий сокіл летить.

Каже юнак народові:

— Я хотів зробити мешканців вашої країни найщасливішими людьми на світі і надалі боротимусь за це.

Тільки він так сказав, — опустився з височини білий сокіл і сів на руку юнакові.

І зрозумів народ, що є у нього герой, — сміливий, як сокіл, з зірким поглядом, з соколиним безстрашним серцем.