Колись, у сиву давнину, на небі сяяло дев’ять сонць, а на землі було жарко, як на шматку розпеченого заліза. Дерева і трави не могли рости, посіви не могли сходити. Важко було жити людям! І тоді, насупивши брови, вони зійшлися на раду і почали вирішувати, як позбутися дев’яти сонць.

Один мудрець сказав:

— Я думаю, треба кожне сонце накрити великим решетом, тоді не буде так спекотно.

Усі погодилися, що порада непогана, але де взяти такі величезні решета? А якщо їх і знайдуть, то як їх підняти на небо? Порадилися люди і вирішили, що цей спосіб не годиться.

— А я вважаю, — мовив інший мудрець, — що ми усі повинні сховатися під землю і жити там. Тоді промені сонць не будуть для нас небезпечними.

І ця порада була гарною. Але якщо усім сховатися під землю, хто ж тоді буде сіяти хліб? Що ж люди будуть їсти? Ні, цей спосіб теж не підходить.

І от, коли перебрали всі способи захисту від спеки і зрозуміли, що жоден з них не годиться, підвівся якийсь чоловік і сказав:

— Чи усі знають нашого мисливця Еппуло? Він і сильний, і стріляє влучно. Нумо попросимо його, щоб він збив вісім сонць з неба!

— Вірно! — в один голос вигукнули люди і одразу послали цього чоловіка до знаменитого мисливця.

Еппуло жив у кам’яній печері на високій горі. Зросту він був величезного, волосся стирчало на його голові, немов зарості бамбуку, тіло було могутнім, неначе стовбур старого дерева, брови густими і чорними, як ніч, а круглі великі очі світили, наче два ліхтарі.

Почув Еппуло прохання людей і голосно розсміявся, а потім відповів:

— Це справа нелегка. Але якщо усі так вирішили — я згоден!

Він щосили натягнув тятиву свого величезного лука, поклав вісім довгих стріл і — соу-соу! — зі свистом випустив їх одну за одною в небо.

Бі-лі-ба-ла! — загриміло в небі, і вісім сонць покотилися вниз. А уціліле дев’яте, побачивши, що справи кепські, поспіхом сховалося за високу гору.

— Ха-ха-ха! — весело засміялися люди, дивлячись, як підстрелені сонця котяться з неба.

І всі почали славити велике мистецтво Еппуло. Але, поки люди кричали і раділи, на землі раптом зробилося темно і холодно. Без сонячних променів не могли рости дерева і трави, сходити посіви. Що було робити?

Люди засмутилися, насупилися і знову зійшлися на раду.

Один сказав:

— Якби нам удалося покликати дев’яте сонце, що сховалося за гору, — усе було б добре!

— Але як це зробити? — запитав інший.

— Треба когось послати за ним! — запропонував третій.

Але кого можна було послати? Людина — не згодиться. Сонце тепер не буде її слухати!

Вирішили послати птаха, до того ж із приємним голосом. Але в якого птаха найприємніший голос?

Обрали іволгу, жайворонка і солов’я. Почали з іволги: попросили її злітати за сонцем. Іволга завжди вважала, що співає краще за інших птахів. Вона одразу погодилася і, повернувши голівку убік гір, поважно заспівала. Але сонце не вийшло!

Люди пішли до жайворонка. Він теж вважав, що добре співає, в усякому разі краще за іволгу! Гордо злетівши в небо, жайворонок заспівав свою нескінченну пісню. А сонце і не думало з’являтися.

Вирушили тоді до солов’я. Той вважав себе найкращим співаком у світі. Звичайно, сонце не встоїть перед його співом! Він спурхнув на дерево і з достоїнством заспівав. Однак сонце і цього разу не вийшло!

І отут люди згадали про півня з його красивими строкатими перами. Він хоч зовсім і не співак, проте в його голосі є сила і бадьорість.

Обов’язково треба попросити півня!

Довідавшись, у чому справа, півень залопотів крилами, витягнув шию, закинув голову, повернувся до гір і як закричав!

Сонце тихо сиділо за горою, коли раптом почуло лемент півня. Хоча голос і не був гарним, але відчувалися в цьому голосі такі щирість і бадьорість, що у сонця здригнулося серце. Йому дуже закортіло довідатися, хто це співає?

І коли півень голосно прокричав тричі, а його друзі — дрібні пташки підхопили цю переможну пісню, сонце не витримало. Воно забуло весь свій страх: такому голосу можна було довіритися!

І перший золотий промінь визирнув з-за гори. Сонце зійшло! Знову в усьому світі стало тепло і ясно!

От з того часу і повелося: тільки-но півень прокричить тричі — сонце одразу і виходить на небо.