Захотілося якось лісовій горлиці погуляти. Йде вона стежкою поміж деревами, а назустріч їй рогата сова з великим вузлом на спині.
— Куди це ти зібралась, сестрице? — питає горлиця.
— Та от вирішила в інше місце переселитись,— відповіла сова,— хоч на західній околиці лісу дупло в мене було затишне, і мишей та жаб там удосталь.
— То навіщо ж переселятись?
— Ображають мене там,— сказала сова.— Бачиш, людям мій голос не подобається. Кажуть: гидко слухати, хоч вуха затуляй. А хлопчаки, як побачать мене, починають камінцями кидати. Одного разу мало лану не перебили. От і доводиться на старість залишати насиджене місце і шукати нового щастя. Хоч не часто, а все-таки кортить часом заспівати пісню. Хіба ж без цього можно жити?
— А голос у тебе справді, сестрице, неприємний? — поцікавилася горлиця.
— Та де там! Він у мене гарний, сильний,— відповіла сова,— ось послухай-но.
Сова широко роззявила дзьоб і оглушливо закричала:
— Пу-у-гу! Ух-у-ух!
Горлиця аж підскочила від несподіванки.
— Голос у тебе справді сильний,— згодилась вона.— Але я тобі, сестрице, ось що скажу: даремно ти переселяєшся. І на східній околиці лісу твій голос мало кому подобатиметься. Постарайся краще навчитись інакше співати.
Сова подумала, подумала і мовить:
— Твоя правда. Спробую.
Подалася вона назад до свого затишного дупла. Але виявилося, що навчитись інакше співати непросто. Пробувала сова і так і сяк. Співала то голосно, то тихо, то протяжно, то коротко, то високим голосом, то низьким. Проте, хоч як старалась, а все виходило на один лад. їй самій власні пісні подобались, а людям ні.
От сова і вирішила співати тільки вночі, коли люди сплять.
