За давніх часів жили в селі дві родини — Чжан і Лі. У Чжанів був син Чжан Шуань. У Лі — донька на ім’я Лі Хуа — Лі Квітка. Пригожими вродилися юнак і дівчина і прославилися в тих краях своєю красою. Дружні вони були з малолітства і одне одному потай заприсяглися не розлучатися і прожити разом до сивого волосся. Надіслав Чжан Шуань сваху до будинку Лі Хуа. Але батьки дівчини відмовили юнакові через його бідність і вирішили віддати доньку за Вана-багатія. Вани вибрали щасливий день, найняли сурмачів і вирушили за нареченою. Не хотіла Лі Хуа сідати у весільний паланкін, батько з матір’ю її силоміць змусили. Заграли сурми, носії підняли паланкін і понесли. Сидить Лі Хуа в паланкіні, головою об стінку б’ється — плаче. І от на півдорозі чує вона — засвистіло щось. Це перевертень з неба стрибнув: обличчя чорне, очі круглі. Схопив він наречену й умчав із собою.
Почув про це Чжан Шуань, зажурився і каже батькові з матір’ю: — Не жити мені без моєї Лі Хуа. Поки не розшукаю її, не буде мені спокою.
Каже юнакові батько:
— Відніс твою Лі Хуа злий перевертень, де ж ти тепер її шукати будеш?
Каже юнакові мати:
— Відніс твою Лі Хуа злий перевертень, не знайдеш ти її тепер.
Не послухався Чжан Шуань батька з матір’ю, пішов свою Лі Хуа шукати.
Скільки днів шукав, і не злічити, у кого не запитував, де не вивідував, ніхто Лі Хуа не бачив, ніде про неї не чули. «Можливо, з’їв мою кохану злий перевертень?» Думав, думав юнак, і туга його здолала. Сів він біля дороги, заплакав. Раптом звідкись узявся білобородий старець. Запитує він юнака:
— Чому ти плачеш, юначе? Хто тебе скривдив?
Відповідає юнак:
— Не стану я від тебе критися, дідусю. Злий перевертень мою кохану вкрав. Багато днів шукав я Лі Хуа, тільки немає її ніде.
— Ходімо зі мною, — каже дід, — я знаю, де живе злий перевертень.
Почув це Чжан Шуань, швидко на ноги підхопився і пішов за старцем. Йшли вони, йшли, раптом зустріли юнака.
Запитує його старець:
— Хто ти і куди йдеш, юначе?
Відповідає юнак:
— Звати мене Ван Лан, ходжу я світом, шукаю свою наречену, вкрав її на півдорозі з весільного паланкіна злий перевертень і відніс невідомо куди.
Закивав головою білобородий старець і каже:
— Ходімо з нами. Я знаю, де вона.
І пішли вони далі втрьох: Ван Лан, Чжан Шуань і білобородий старець. Цілий день ішли, жодної рисинки до рота не поклали. У Чжан Шуаня кохана з голови не йде, не до їжі йому, не до питва. Ван Лан з голоду навіть тремтить.
І каже він старцю:
— Поїсти б треба. Скуштуємо чогось і далі підемо.
Кивнув старий головою і відповідає:
— Озирнись, юначе, назад.
Озирнувся Ван Лан, дивиться — будинок великий стоїть, критий черепицею, ґанок високий, біля ґанку кам’яний лев. І знову каже старий:
— Давайте ввійдемо. Поїсти чогось попросимо.
Підвів старець юнаків до ґанку, у двері постукав.
Вийшла на стукіт баба, запитує:
— Чого вам потрібно? Навіщо стукаєте?
Відповідає їй старець:
— Пампушок ми не бажаємо, і м’ясо нам не потрібне. Дай нам чогось простішого. Зголодніли ми в дорозі.
Баба відповідає:
— Добре, йдіть за мною.
Увійшли вони слідом за нею до кімнати, бачать — сидить на кані красуня, років із вісімнадцять їй. А баба страв усіляких наготувала, пригощає гостей і таке їм промовляє:
— Хочу я з вами про одну справу побалакати. Та не знаю, чи домовимось? Чоловік мій давно помер, живу я вдвох з донечкою. От і хочу в будинок зятя прийняти, щоб годував мене на схилі років. Хто з вас двох, юнаки, тут назавжди залишиться?
Почав старець Чжан Шуаня умовляти. Але той і слухати не хоче, усе про свою кохану думає. Узявся старий Ван Лана умовляти. А Ван Лан і радий. Сподобалися йому будинок під черепицею і молода красуня.
Залишився Ван Лан, а старець із Чжан Шуанем далі пішли. Небагато пройшли, трохи більше за версту. Раптом старий і каже:
— Забув я хустку на ґанку, біля кам’яного лева. Повернись та принеси її мені.
Побіг назад Чжан Шуань, дивиться — будинок під черепицею зник, один лев залишився. Сидить лев, Ван Лана на шматки рве, шматок за шматком ковтає. Злякався Чжан Шуань, прибіг до старого і каже:
— Лихо сталося, Ван Лана лев зжер!
А старий йде собі далі, не зупиняється.
— Знаєш, чому лев Ван Лана зжер? — запитує.
— Не знаю, дідусю, — відповідає Чжан Шуань.
А старий йому каже:
— Подумай. Тоді і зрозумієш.
Йдуть Чжан Шуань зі старцем день, йдуть ніч, і прийшли вони нарешті до кам’яного будинку. Промовив старець:
— Це і є моє житло.
Увійшов Чжан Шуань, бачить — ліжко в будинку кам’яне і казан кам’яний, і чашки кам’яні, і тази кам’яні. Усе з каменю зроблено. Велів старець Чжан Шуаню набрати соснових шишок, їжу приготувати.
От уже сім днів минуло. Бачить старець, юнак не сумує, надії не втрачає, і запитує:
— Хочеш Лі Хуа визволити?
— Хочу, — відповідає юнак.
— Йди тоді до західного краю неба, на Вогненну гору, добудь з печери Вогненного тигра меч дорогоцінний. Дам я тобі вбрання, що від вогню врятує, надягни його і сміливо йди вперед. Але пам’ятай, зробиш крок назад — спалить тебе вогонь.
Надягнув Чжан Шуань біле вбрання чарівне, так і іскриться воно, так і блищить, і покрокував до західного краю неба. Не злічити, скільки днів він до тієї гори йшов, але раптом бачить — попереду полум’я палахкотить, злостиво сичать вогненні язики, от-от неба торкнуться. Не злякався юнак, прямісінько у вогонь пішов. Але що за диво! Вогонь його не бере. От і печера Вогненного тигра на самій вершині гори, сам хазяїн її стереже, очі в тигра — два храмових дзвони, з пащі полум’я виривається. Згадав отут Чжан Шуань про свою Лі Хуа, ще хоробрішим зробився. Кинувся він у печеру, бачить — меч на стіні дорогоцінний висить. Схопив юнак меч, тигра вдарив, звалився намертво тигр, і в ту ж мить полум’я на горі згасло. Узяв Чжан Шуань меч, до старця повернувся.
Промовив йому старець:
— А тепер іди визволяти свою Лі Хуа. Віднесла її риба-перевертень до Східного моря й оселила на острові. Тільки знай, якщо страх тебе здолає чи сумнів, не врятуєш свою кохану.
Узяв Чжан Шуань дорогоцінний меч і пішов до східного краю неба. Не злічити, скільки днів ішов він до Східного моря. А морю тому смарагдовому немає ані кінця, ані краю. Хвиля на хвилю набігає, буруни на буруни. Подивився він на всі чотири боки і думає: «Хоча б човен мені якийсь трапився. Не боюся я вітру буйного, нехай розгуляється морем, не боюся я високих хвиль, нехай хоч до самого неба здіймаються. Нічого я не злякаюся! Тільки б мені до того острова дістатися!»
Йде юнак берегом, вітер йому піщинами обличчя коле, море водою ноги мочить, голод його мучить, холод наскрізь пробирає. А юнак йде та йде.
Але от побачив він, що морем персикове деревце пливе. То хвилею його захлисне, то знову на поверхню винесе. Дивиться юнак на деревце, раптом бачить — три персики на ньому червоніють яскраво серед зеленого листя. Пливе деревце прямісінько до юнака. Приловчився Чжан Шуань, схопився за гілки, і так раптом йому пити закортіло! Зірвав він персик з дерева, хотів його з’їсти, але тут долинув грізний рик і звідкись узявся тигр. З переляку Чжан Шуань у воду плюхнувся. Тигр тим часом зник, і персикове дерево теж кудись поділося. Відчуває юнак — тіло його легким стало, неначе персиковий лист, і ступив він на воду, начебто на тверду землю. Стоїть і не тоне. Персик той, виявляється, чарівним був, міг від води врятувати. Тримає Чжан Шуань у роті чарівний персик і прямісінько до острова йде. Лежить той острів посередині моря, чорною темрявою огорнутий, буйною травою зарослий. Тільки-но ступив юнак ногою на острів, а назустріч йому з імли риба-перевертень вийшла із солдатами-креветками та полководцями-крабами. У всіх списи довгі та рогатини сталеві. Сама риба-перевертень чорна, на голові шолом срібний блищить, на тілі панцир із срібла. Закричала риба, загуділо їй у відповідь море, оточили юнака креветки-воїни та полководці-краби. Не злякався юнак, не почав задкувати. Підняв він свій меч дорогоцінний, повернувся до сходу — та як змахне, повернувся до заходу — так як ударить! Побігла від меча біла доріжка вогненна. У ту ж мить імла розсіялася, а воїни та полководці на креветок та крабів перетворилися, почали в різні боки розповзатися.
Риба-перевертень як глянула на блискучий меч — очі замружила. Отут юнак її і зарубав. Потім знайшов він свою кохану, одружився з нею і жив довго і щасливо.
