У давні-давні часи на березі моря, в невеликому селі, з трьох боків оточеному високими горами, жив старий Юй Гун. Односельці любили його за веселу вдачу і кмітливість.

Людей у цьому селі було небагато. Не всякому подобалося жити серед гір, які важко було подолати. Тільки раз на рік виходили селяни із села, щоб поміняти своє зерно на олію, сіль, ситець та інші потрібні товари.

Юй Гун любив працювати. Він і хвилини не сидів склавши руки. Ну, а коли видавався вільний час, люди з радістю слухали його казки.

І що б не розповідав Юй Гун, завжди він наводив, як приклад, мужність і працьовитість предків.

— Коли на цій землі оселилися наші прадіди, — казав Юй Гун, — тут був пустир, а зараз не проміняєш її і на золото.

Дев’яносто років минуло Юй Гуну. Багато користі він зробив людям.

Але все ж таки однієї справи не подужав: не прибрав гір зі шляху своїх односельців.

Якось зібрав Юй Гун свою велику родину і сказав:

— Уже багато років гори заважають нам жити. Треба щось придумати.

Старший син відповів:

— Що можемо ми з ними зробити? Хіба тільки перебратися звідси.

— Не те говориш, — заперечив Юй Гун. — Не можемо ми через це переїжджати. Ми маємо змусити гори забратися звідси.

Усі перезирнулися. Що таке каже Юй Гун? Мабуть, від старості люди не стають розумнішими.

Рідні сказали Юй Гуну:

— Як же гори заберуться звідси? Вони ж не можуть рухатися, вони завширшки майже у сто лі. Як же їх можна зрушити з місця?

— Я розповім вам одну притчу, — відповів Юй Гун, — може, ви зробитесь рішучішими… Давно колись жив у горах чоловік. Він учився багато років, але відчував, що не досяг великих успіхів. І він подумав: «Яка ж користь від такого навчання?» Склав він свої книжки і спустився з гір. Дорогою побачив бабусю, що точила об камінь залізну палицю. Він здивувався і запитав, навіщо вона це робить. Бабуся відповіла, що хоче із залізної палиці зробити собі голку для вишивання. Чоловік розсміявся: «Хіба з такої товстої палиці можна зробити голку?» «Можна, — відповіла бабуся. — Тільки треба терпляче точити». Чоловік зрозумів, що в її словах є істина, і знову повернувся в гори, щоб завзято вчитися.

— Що ж потім було з цим ученим?

— Що з ним було — ви і самі можете здогадатися, — відповів Юй Гун.

Усі зрозуміли, що Юй Гун мав на увазі пересування гір, і вирішили вони зрити високі гори.

— Потрібен тільки час, — сказав Юй Гун, — і високі гори можна перетворити на долину.

Наступного дня Юй Гун і уся його родина рушили рівняти гори. Довідавшись про це, прийшли допомагати й односельці. Сусідкавдова привела із собою навіть семирічного сина.

Чутка про те, що Юй Гун почав зрівнювати гори, дійшла і до старого, що жив у горах. За розум і вченість люди прозвали його «Чжі Шоу», що значить «мудрий старий».

«Тут щось не так, — подумав Чжі Шоу. — На світі не знайдеш такої дурної людини, яка вирішила б пересунути гори».

Він сів на віслюка і поїхав до старого Юй Гуна.

Ще здаля старий побачив людей, які рили гору. Чжі Шоу під’їхав до Юй Гуна і сказав:

— Ти вже старий, і сил у тебе замало. Ти не зможеш зрушити навіть кілька каменів, а взявся зрівняти гори.

Юй Гун тяжко зітхнув і, вказуючи на вдову, сказав:

— Чжі Шоу, хоч ти стара і розумна людина, але не можеш зрівнятися навіть з моєю сусідкою-вдовою та її сином.

— Чому ж я не можу зрівнятися із вдовою та її сином? — запитав Чжі Шоу.

— Якщо ми щодня будемо рити, — відповів Юй Гун, — то каміння на горі буде усе менше, а не більше. Ти розумієш цю істину?

— Це правильно, тільки шкода, що ти вже старий, — сказав Чжі Шоу.

— Я старий, це правда. Але коли я помру, залишаться діти, а в дітей народяться онуки, а в онуків будуть свої діти, і в тих будуть сини й онуки. Так і піде покоління за поколінням, а от гори рости не будуть. Так чому ж нам їх не зрити?

Усю дорогу додому Чжі Шоу хитав головою і розмовляв сам із собою: «Ніколи я не думав, що на землі є дурні, яких нічим не переконаєш».

Удома Чжі Шоу наказав своїм синам записати для нащадків, що Юй Гун почав пересувати гори. Він хотів, щоб правнуки перевірили, чи зможуть сини й онуки Юй Гуна продовжити розпочату ним справу.

Минуло багато років… Якось прийшов до села чоловік з картою. Він довго стояв на дорозі та здивовано дивився на всі боки.

Потім покликав старого селянина і запитав його, чому не видно гір. Він розгорнув карту і сказав, що вони повинні бути тут, біля цього села. Селянин довго розглядав карту, нарешті зрозумів, про що його запитують.

— Ці гори, — сказав він, — давно зрили нащадки Юй Гуна.

— А чи є в селі нащадки Юй Гуна? — запитав чоловік з картою.

— Є, — відповів старий. — От саме один з його нащадків повертається з міста.

Чоловік подякував старому і пішов назустріч візку.

— Старший брате, — звернувся він до селянина, що під’їжджав, — у мене є до вас справа.

— Ходімо до мене додому, — відповів селянин. — Тут не місце для розмов.

У будинку селянина чоловік знову розгорнув свою карту і, вказуючи на намальовані гори, запитав:

— Скажи мені, коли зрівняли ці гори?

— Гори зрили ще задовго до мене, — відповів він. — Я брав участь тільки у спорудженні дороги.

Чоловік з картою виявився нащадком Чжі Шоу, а карта, яку він тримав у руках, була складена старим Чжі Шоу.

Нащадок Юй Гуна повів чоловіка за село. Вказуючи на простору рівнину, він сказав:

— Тут усюди були гори, люди скинули їх у море. Так утворилися ось ці рівні поля. Цього і прагнув старий Юй Гун.