Жили у давнину в маленькому селі на схилі гори батько, два сини та невістка. Коли молодший син народився, батькові під п’ятдесят було. Назвали хлопчика Ер-сяо. Виріс він кмітливим, охочим до роботи, і всі його любили, а найбільше батько.
Коли Ер-сяо минуло тринадцять років, батько занедужав і помер.
І залишився Ер-сяо жити зі старшим братом і невісткою. Брат — ледар, а невістка зла та жадібна. Була в них стара корівка. З ранку до вечора пас її Ер-сяо. Роз’їлася корівка, гладкою та вгодованою стала. От якось і каже зла дружина своєму ледачому чоловікові:
— Треба зілля добути, Ер-сяо погубити — не доведеться тоді ділити господарство!
Ледачий брат у той час на кані дрімав. Відповідає він дружині, ледве язиком ворушить:
— Добре!
Наготувала зла невістка пельменів з білого борошна та з чорного. У білі пельмені отрути поклала, Ер-сяо пригощати зібралася. А чорні пельмені собі та чоловіку залишила.
Пасе Ер-сяо корівку на березі річки, вже полудень наступив. Наїлася корівка досхочу та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому однести.
І каже хлопчик корівці:
— Підемо, корівко, додому. Полудень надворі, сонце вогнем нестерпно палить.
Стоїть корівка, не поворухнеться, а в самої сльози з очей капають. Здивувався хлопчик, запитує:
— Ти що, корівко, не наїлася, не напилася?
Відкрила корівка рот і промовила людським голосом:
— Добрий хлопчику! Повернешся додому, їж пельмені чорні, не їж білих.
Не зрозумів Ер-сяо до кінця, в чому справа. Повернувся додому, а зла невістка посміхається, промовляє ласкаво:
— Ти, братику, корівку пас, траву косив — певно, втомився. Я для тебе білих пельменів наготувала. їж скоріше!
Відповідає їй Ер-сяо:
— Залиш, невістко, білі пельмені собі та старшому брату, а мені й чорні добрими будуть!
Сказав так, присунув до себе пельмені з чорного борошна і давай їсти. Невістка поруч стоїть, очі витріщила. Дочекалася, поки Ер-Сяо піде, узяла білі пельмені, викинула їх і знову недобре замислила. «Ну гаразд! — думає. — Хочеш чорні пельмені їсти, так я тобі й у чорні отрути покладу». Так і зробила. Наготувала наступного дня чорних пельменів, отрути в них поклала, а білі собі та чоловіку залишила поласувати.
Пасе Ер-сяо корівку на схилі гори, вже полудень наступив. Наїлася корівка досхочу, та ще Ер-сяо повний кошик трави нарізав, додому однести.
Каже хлопчик корівці:
— Підемо, корівко, додому! Полудень надворі, сонце вогнем нестерпно палить.
Стоїть корівка, не поворухнеться, а в самої сльози з очей капають. Здивувався хлопчик, запитує:
— Ти що, корівко, не наїлася, не напилася?
Відкрила тут корівка рота і промовила людським голосом:
— Добрий хлопчику! Повернешся додому — їж пельмені білі, не їж чорних.
Цього разу зрозумів Ер-сяо, у чому справа. Повернувся додому, а зла невістка посміхається, промовляє ласкаво:
— Ти, братику, корівку пас, утомився. Казав ти вчора, що до смаку тобі чорні пельмені, от я для тебе чорненьких і наготувала, їж скоріше!
А Ер-сяо бровою не повів, оком не моргнув, відповідає:
— Невістонько, як батько помер, ви з братиком усе білі пельмені їсте, дай сьогодні й мені поласувати!
Промовив таке і узявся білі пельмені їсти. Невістка поруч стоїть, злість її розбирає. Учора хотіла хлопчика погубити, нині спробувала — ніяк не виходить. Задумала вона тоді іншим чином позбавитися Ер-сяо і каже своєму ледачому чоловікові:
— Незабаром зима, сніг випаде, ніде корову пасти, навіщо даремно Ер-сяо годувати? Давай господарство ділити. Ер-сяо дамо маленьку комору та два му[1] поганої землі. Нам — корова, на якій орати можна, йому — великий рудий собака. Нам — курка-несучка, йому — великий півень. Нам — цілий плуг і міцний хомут, йому — зламаний плуг і непридатний хомут.
Позіхнув ледачий старший брат, погодився: «Добре!»
Так і розділили, молодшого брата навіть слухати не стали. Настала зима. Ер-сяо в гори ходить, траву та хмиз збирає, півень йому допомагає, зернятка підбирає, собака гілки носить. Розгодував Ер-сяо півня, розгодував собаку. А ледачий старший брат до коров’ячого хліва не навідується, сіна не підкидає. Холодно корівці, голодно, охляла вона — суха лозина тонка. Гляне на неї Ер-сяо — серце защемить від жалю.
Прийшла весна, вже час орати. Зажурився хлопчик. Побачив рудий собака, що хазяїн його сумний ходить, загавкав:
— Ван-ван-ван! Мене запряжи — буду за корову! Ван-ван-ван! Мене запряжи — буду за корову!
Побачив великий півень, що хазяїн його сумний ходить, вигукнув:
— Гуа-гу-гу, я орати можу! Запряжи мене! Гуа-гу-гу, я орати можу! Запряжи мене!
Запряг Ер-сяо рудого собаку, запряг великого півня, пішли вони поле орати. Махає півень крилами, тягне плуг, старається. Махає собака хвостом, тягне плуг, надривається. Ер-сяо позаду йде, плуг тримає. Так і ріже плуг сиру глину, так і ріже.
Незабаром Ер-сяо всю землю переорав. Довідалася про те зла невістка, знову недобре замислила, каже своєму ледачому чоловікові:
— Зовсім немічною стала наша корова, віз тягти не може. Піди до Ер-сяо, візьми рудого собаку та великого півня, може, на них возити будемо?
Зрадів старший брат і думає: «Стару корову впряжеш, не підштовхнеш — не поїдеш! Рудого собаку та великого півня у віз упряжеш, вони повезуть, а сам відпочинеш!» Мало не бігцем помчав старший брат до молодшого. Прибіг і каже:
— Немічною стала наша корова, віз тягти не може, позич мені твоїх собаку та півня, може, вони повезуть?
Мовчить Ер-сяо, начебто і не бачить старшого брата. Розпрямився тоді старший брат, розігнув свою ледачу спину і каже:
— Не даси, повернуся додому, зведу зі світу стару корову.
Пожалів Ер-сяо корівку, дав старшому брату собаку та півня. Запряг їх ледар, повний віз гною навалив, стьобнув батогом і каже:
— Нумо тягніть, старшому брату послужіть!
Сам віз не штовхає, тільки вигляд робить, того й гляди на спину перекинеться, прикро йому, що півень та собака його самого не везуть. Небагато минуло часу, втомилися півень та собака, ледь пересуваються, а ледар знай батогом їх шмагає. Розсердилися бідолахи, зупинилися, йти не хочуть. Бив їх ледар, бив, так і забив до смерті. Сам утомився, повернувся додому, заліз на кан і заснув.
Прийшов молодший брат з поля, про обід і не думає, одразу до старшого брата рушив.
Побачив на подвір’ї злу невістку і запитує:
— Де мій рудий собака та великий півень? Я їх додому поведу годувати!
Махнула невістка рукою і каже:
— Ох, і не згадуй краще, забив собаку та півня твій старший брат, лежать вони на дорозі.
Почув це Ер-сяо, зайшлося в нього серце, до дороги побіг. Дивиться — лежить на дорозі великий рудий собака, поруч з ним півень. І злість узяла Ер-сяо, і гірко йому. Плакав, плакав, після взяв на руки півня і собаку, до себе пригорнув, поніс додому. Закопав він їх перед хатиною. Як повернеться з поля, одразу біжить на могилку подивитися. Минуло кілька днів, і виріс на могилці в’яз, листячко ніжне, світло-зелененьке, блищить — камені дорогоцінні виблискують. Щодня його Ер-сяо поливає. Виріс за рік в’яз вищий за самого Ер-сяо. Верхівка густа, лист до листа, неначе парасолька зелена. Прийшла весна, на в’язі бруньки з’явилися — круглі монети. Підведе юнак голову, милується. Раптом ненароком стовбур рукою труснув. Ша-ша-ша — зашелестіло, зашуміло, бруньки з дерева дощем посипалися. Нахилився Ер-сяо, підняти хотів, дивиться — очам своїм не вірить: і не бруньки це зовсім — монети золоті та срібні так і виблискують, так і переливаються. Зібрав їх Ер-сяо, купив буру корову. Відтоді ще краще працювати почав.
Довідалася про це зла братова дружина. І от якось, коли Ер-сяо в поле пішов, перелізла через стіну до нього на подвір’я, схопилася за стовбур в’яза і давай його трусити. Хуа-ла-ла — з дерева бруньки дощем посипалися. Пен-пен-пен — злу невістку по голові б’ють. Відпустила вона стовбур, двома руками за голову схопилася.
— Ай-я-яй! — кричить.
Нахилилася, дивиться — ніяких монет на землі нема, ані золотих, ані срібних, лише круглі камінці лежать. Помацала невістка голову — голова вся в ґулях. Розлютилася, сокиру відшукала. Хан-ха — зрубала в’яз. А тут саме Ер-сяо з поля повернувся. Побачив: і прикро йому, і гірко.
Запитує він злу невістку:
— Ти навіщо мій в’яз зрубала?
А та очі витріщила, каже з образою:
— І не згадуй ти краще про своє дерево, усю голову мені зранило.
Мовила вона таке, рукою махнула і пішла.
Зажурився Ер-сяо, дерево рукою погладив, потім ніж дістав, гілок нарізав, кошик сплів, під стріхою підвісив. Прилетіли птахи з півдня, прилетіли з півночі, яйця в кошик знесли. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли з півночі, яйця до кошика відклали. До вечора кошик до країв наповнився.
Довідалася про це зла невістка і каже своєму ледачому чоловікові:
— Певно, не любиш ти яйця їсти! Дивись, скільки їх у молодшого брата в кошику під стріхою!
Почув це старший брат, очі витріщив, на ноги підхопився.
— Збігаю, попрохаю кілька штук.
А дружина відповідає:
— Не яйця проси, а кошик. Нехай ластівки та інші птахи самі нам яєць нанесуть, ген скільки їх буде, не те що в будинку, на подвір’ї міста не вистачить.
Пішов старший брат до молодшого. Йде, сам собі думає: «Раптом не дасть Ер-сяо кошика чарівного?» Увійшов, обличчя жалісливе, і мовить, ледь не плаче:
— Дай, братику, твоїм кошиком скористатися, а то я з голоду незабаром помру. Це останній раз, потім сам буду старанно працювати.
Серце в Ер-сяо добре, почув він, що старший брат з голоду помирає, позичив йому кошик. Побачила це зла невістка, аж рота на радощах роззявила. Підвісила кошик під стріхою, сама біля воріт сіла, вигукує:
— Птахи зі сходу, летіть, птахи із заходу, летіть, до мого кошика скоріше яйця кладіть! Ластівки з півночі, летіть, ластівки з півдня, летіть, скоріше до мого кошика яйця кладіть!
Прилетіли птахи з півдня, послід у кошику залишили, прилетіли птахи з півночі, послід у кошику залишили. Прилетіли ластівки з півдня, прилетіли ластівки з півночі, теж послід у кошику залишили і далі полетіли. Розсердилася зла невістка, схопила ціпок та як ударить по кошику!
Малі птахи цвірінчать:
— Чір-чір-чір! Невістка зла, серце зле, печінка зла. Чір-раз! Дзьобнемо в око! Дзьобнемо в око! Чір-раз!
Ластівки цвірінчать:
— Фіть, фіть, фіть! Невістка зла, серце зле, печінка зла. Фіть-раз! Дзьобнемо в око, дзьобнемо в око!
Кинулися тут гуртом на злу невістку птахи малі та ластівки, завертілася-закрутилася зла невістка, боляче їй, репетує, кричить, а ледачий чоловік на кані лежить, крізь сон бурмоче:
— Ти чого репетуєш, мені спати заважаєш?
Виклювали птахи злій невістці очі, і померла вона через кілька днів з досади. Ледачий брат незабаром з голоду помер. А працьовитий Ер-сяо жив у щасті й достатку.
[1] Му — земельна міра в Китаї, приблизно 0,32 га.
