Якось бідняк Ма Дань-бі приїхав до міста. Він не встиг до темряви впоратися з усіма справами і зайшов переночувати на заїжджий двір. Там уже зібралося багато народу, і було дуже тісно. Стомлений Ма Дань-бі хотів прилягти в кутку, але якийсь товстий торговець розставив тут свої кошики і нікого до них не підпускав.
— Куди лізеш?! Хіба не бачиш, що тут моє місце? — закричав товстун, коли Ма Дань-бі хотів трошки посунути один з кошиків.
— Чим торгуєш, шановний? — чемно запитав Ма Дань-бі.
— Курячими яйцями! — буркнув торговець.
— А чи не продаси ти їх мені?
— Скільки даси? — пожвавішав торговець.
— По срібній монеті за яйце. Згоден?
— Добре. Забирай обидва кошики.
— Гаразд, але спочатку треба перерахувати яйця, — сказав Ма Дань-бі.
— Де ж їх будемо рахувати?
— Так хоч би й тут, на столі, — запропонував Ма Дань-бі.
— Ні! На столі незручно: він гладенький, усі яйця впадуть і поб’ються, — заперечив торговець.
— Щоб не попадали, — запропонував Ма Дань-бі, — обхопи стіл руками, а я буду виймати яйця з кошика і рахувати.
Так і зробили. Торговець обхопив стіл обома руками, не дозволяючи яйцям падати, а Ма Дань-бі почав виймати їх по одному з кошика:
— Раз, два, три… дев’яносто один, дев’яносто два, дев’яносто три…
Порахувавши, він сказав:
— Почекай трохи, я збігаю за грошима.
— Біжи скоріше, — сердито промовив торговець, — а то я вже втомився тримати!
У Ма Дань-бі, звичайно, ніяких грошей не було. Вийшов він із заїжджого двору і зареготав.
А жадібний торговець думав про себе: «Вигідно я продав яйця цьому дурню! На базарі мені ніхто не дав би такої ціни».
Але минула і година, і друга, і третя, а Ма Дань-бі не повертався.
Нарешті торговець зрозумів, що його надурили. Йому дуже хотілося розшукати Ма Дань-бі і покарати його, але він не міг навіть на секунду відійти від столу.
Так і простояв торговець до ранку, доки хазяїн заїжджого двору не допоміг йому.
