Про кажана

Колись, давним-давно, кажан жив у лісі, так само як і птахи. Щоранку, ледь з’являлося сонце, він вилітав зі свого гнізда, співав пісні й відшукував собі їжу.

Одного разу через якесь зернятко посварилися сорока і ворона. Ворона стверджувала, що вона перша побачила це зерно і тому воно має належати їй. Сорока ж казала, що зерно знайшла вона і нізащо не віддасть його вороні. Ані та, ані інша не хотіли поступатися одна одній, підняли лемент, а потім почали битися.

У запалі бійки вони не помітили, як вилетіли з лісу і, звичайно, загубили зернятко.

Кажан під час цієї сварки сидів неподалік на дереві. Тільки-но забіяки полетіли, він тихенько спустився на землю і з’їв зерно. А потім, весело наспівуючи, почав літати лісом.

Підлетівши до гнізда ворони, він побачив, що та сидить дуже сердита. їй, видно, добряче дісталося в бійці: ніс у неї посинів і розпухнув.

— Сестронько, — тихенько заговорив до неї кажан, — адже ми з тобою старі друзі, зовсім як рідні. Тому я і хочу розповісти, як тебе зараз паплюжила сорока: і чорна ти, і смішна, і дурна. Та ще казала, що не варто було тобі красти її зерно.

— Ах вона негідна, нахаба! — обурилася ворона. — Я буду не я, якщо не заклюю її!

Кажан зробив вигляд, що він теж розсерджений, сказав щось погане про сороку і полетів. Підлетівши до гнізда сороки, він промовив:

— Сестронько сороко, а сестронько сороко! Адже ми з тобою старі друзі, зовсім як рідні. Тому я хочу розповісти, як тебе зараз паплюжила ворона: і нахаба ти, і негідна, та ще сказала, що заклює тебе.

Почувши це, сорока від гніву слова не змогла вимовити. Кажан поспівчував їй, полаяв ворону і полетів.

Відтоді сорока і ворона стали ворогами. Але й та, й інша вважали кажана своїм другом і завжди запрошували його до себе в гості.

Цар птахів — фенікс[1], довідавшись про сварку сороки і ворони, вирішив примирити їх.

І от одного разу зібрав він у лісі всіх птахів.

Був тут і кажан.

Останніми прилетіли ворона і сорока. Глянули вони одна на одну — і спалахнули обидві від гніву. Фенікс повелів, щоб спочатку вони самі розповіли про причину сварки, а потім вже говорили інші птахи.

Ворона розповіла, як вони посварилися через зерно, як сорока називала її і чорною, і смішною, і дурною.

— Я цього не казала, — не витримавши, перервала її сорока, — от вона мене сварила і нахабою, і негідною, погрожувала заклювати.

— Якби ти перша не сварила мене, я не стала б цього робити, — сказала ворона.

І вони почали сперечатися, хто кого почав сварити першим. Від лементу вони розчервонілися, а вола в них роздулися.

Довго слухав їх фенікс і нарешті вирішив: нехай кожна з них приведе свідка, щоб довести свою правоту.

— Кажан, от свідок! — в один голос вигукнули ворона і сорока.

Усі подивилися на кажана, очікуючи, що він скаже. Але той зрозумів, що потрапив у халепу, і не вимовив ані слова. Він опустив голову, густо почервонів і полетів геть.

Отут усім стало зрозуміло, хто був винуватцем ворожнечі сороки і ворони. А ті зрозуміли, що їм не слід вірити чужим словам, і знову стали друзями.

Коли усі птахи довідалися, що кажан — брехун, ніхто не захотів більше знатися з ним.

А йому самому було дуже соромно.

Щоб не зустрічатися з птахами, він залишив ліс і оселився під карнизом житла людини. Удень він ховався у своєму гнізді і вилітав відтіля лише надвечір, коли птахи летіли до лісу. Не відлітаючи далеко від гнізда, він харчувався дрібними комахами.

А співати зовсім перестав, тому що боявся, щоб його не почули птахи.

І зараз кажан живе не так, як усі птахи.