Жила колись на світі дуже злостива баба. Були в неї син та донька-відданиця. Одружився син, незабаром після цього за Велику стіну у східні краї пішов, і почала баба всіляко з невістки знущатися. Тільки доньку свою плекала та любила.
Скаже, бувало, баба:
— Скуштуй, донечко, ще білих коржів, супу покуштуй, він із дрібного пшона зварений!
А донька намагається і невістці сунути кілька білих коржів. Гляне баба злостиво на невістку і бурчить:
— Ну і їсть, ну і п’є! Та на неї коржів з висівок і те не настачиш!
Ані їжі гарної, ані одягу не давала свекруха бідній невістці, тільки била її та сварила з ранку до вечора.
Того року розвела баба силу-силенну шовкопрядів. Подивишся — оком усіх не охопити, рахувати почнеш — не порахуєш.
Щодня рано-вранці баба невістку в гори жене збирати шовковичне листя.
Збирає вона день, збирає другий, сонце високо, до вечора далеко, із шовковичних дерев майже все листя обірване, того й гляди голими залишаться. А шовкопряди усе крупнішими, усе маснішими робляться.
На початку четвертого місяця почали світлішати личинки шовкопрядів. Накидаєш листя, тільки і чутно, як вони шарудять: шала, ша-ла; оглянутися не встигнеш — жодного листочка немає, усе чистісінько личинки з’їли. Ще накидаєш — ша-ла, ша-ла, і знову ані листочка немає.
Зібралася невістка в гори за листям, а свекруха в неї пальцем тикнула та як закричить:
— Невістка в господарстві все одно що кінь. Захочу — верхи на ній їздити буду. Захочу — поб’ю. Спробуй тільки повернися без шовковичного листя! Батогом тебе відшмагаю, ціпок об тебе обламаю, три дні їсти не дам, п’ять днів спати не велю!
Подивилася баба сердито невістці вслід, оглянулася, бачить — рідна донька шовкопрядів із землі збирає. Охопив бабу жаль, аж сили немає, і каже вона:
— Славна ти моя донечко! Відпочинь! Повернеться невістка, усе зробить. Може, попити тобі хочеться? Чи поїсти? Я супу в казані припасла, на казан білий корж поклала.
А донька у баби, слід сказати, була справжньою красунею, та й удачею на матір анітрохи не схожа, шкода їй дружину старшого брата.
Почула вона такі слова, озирнулася і відповідає:
— Чим я краща за невістку, щоб роботу їй залишати?
Почула баба, що донька їй суперечить, замахнулася — та не вдарила, рота відкрила — та не вилаяла: шкода їй доньки рідної. Махнула з досади рукою і пішла.
А невістка тим часом до гір дійшла, почала шовковичне листя шукати. Сонце пече, гори круті, поки з Південної гори видралася на Східну, а зі Східної на Північну, полудень настав, а в кошику в неї всього лише жменька листячка. Притомилася бідна жінка, сіла біля стежки і плаче.
А бабина донька зібрала шовкопрядів, корму їм підкинула, а сама усе думає: «Якось там невістонька в горах, чи нарвала листя, чи повернеться ні з чим? Завжди я про неї турбуюся, а сьогодні серце так і б’ється, так і вистрибує, зголодніла вона там, у горах, бідна!» Подумала так дівчина, узяла білий корж, що їй мати припасла, у каструлю супу налила, із дрібного пшона звареного, потихеньку в гори вирушила.
Йшла вона, йшла і раптом бачить — сидить невістка біля стежки і гірко плаче.
Схопила вона її за руку і каже:
— Не плач, невістонько! Я тобі корж принесла, з білого борошна спечений, супу, із дрібного пшона звареного. Угамуй ти свій голод та спрагу!
Відповідає їй невістка, сльозами гіркими обливається:
— Спрага мене замучить — я ключової води нап’юся, голод здолає — гірких трав скуштую.
Знову запитує її дівчина:
— Чому ти зажурилася, невістонько, не таїсь від мене, розкажи про все, я ж знаю твоє серце!
Відповідає їй невістка, сльозами гіркими обливається:
— Я, сестронько, усю Південну гору виходила, усю Північну гору уздовж і впоперек пройшла, усього кілька шовковичних листків знайшла. Тільки дубових багато трапляється. Не знаю, як твоїй матері перед очі з’явлюся!
Зачесала дівчина невістці волосся, витерла їй сльози і каже:
— Не бійся, невістонько, з’їж корж, супу попий, і підемо ми з тобою разом шовковичне листя збирати.
Насилу умовила дівчина невістку шматочок коржа з’їсти та трохи супу випити.
І вирушили вони вдвох шовковичне листя шукати.
Ідуть, розмовляють між собою, то у глибоку ущелину зійдуть, то на верхівку гори виберуться.
Усі гори обійшли, усі хребти облазили, лише дуби трапляються, шовковиць зовсім не видно. Дивиться невістка — от-от сонце за гори сховається, і каже крізь сльози:
— Незабаром смеркне, сестронько. Вовки з лігвищ вийдуть, тигри печери залишать. Повертайся, мила сестронько, додому скоріше!
А та їй відповідає:
— Незабаром смеркне, невістонько! Вовки з лігвищ вийдуть, тигри печери залишать, давай, мила невістонько, разом додому повернемося!
Подивилася невістка на порожній кошик і каже:
— Я, сестронько, ще почекаю трошки. Можливо, пожаліє мене гірський дух і перетворить дубове листя на шовковичне.
Відповідає їй дівчина:
— І я, невістонько, з тобою почекаю. Можливо, і мене пожаліє гірський дух і перетворить дубове листя на шовковичне!
Узялися вони за руки, пригорнулися тісно одне до одного, почали з гори спускатися. До гірського джерела дійшли, ще одну гору обійшли, усі хребти обшукали — немає ніде шовковичного листя, тільки дубове трапляється. Дивиться невістка — сонце за горою сховалося, стала вона за спину дівчини, витерла сльози і каже:
— Бачиш, сестронько, як небо потемніло, незабаром місяць зійде. Чула я, начебто на цій горі сам Князь гір живе, ніс у нього червоний, очі зелені. Добра сестронько! Ти ж зовсім молоденька, йди краще додому скоріше!
Відповідає їй дівчина:
— Бачиш, невістонько, як небо потемніло, незабаром місяць зійде. І я чула, що у Князя гір ніс червоний, а очі зелені. Краще разом додому повернемося!
Подивилася невістка на чисте, прозоре джерело і каже:
— Почекаю я тут ще трошки, може, зглянеться на мене дух води і перетворить дубове листя на шовковичне.
Відповідає їй дівчина:
— І я з тобою почекаю, може, зглянеться на мене дух води і перетворить дубове листя на шовковичне.
Узялися вони за руки, тісно пригорнулися одна до одної і пішли геть від джерела. До галявини гірського лісу дійшли. Усі гори обійшли, усі хребти обшукали, не видно ніде шовковичних дерев, лише дуби трапляються.
Побачила невістка, що місяць зійшов, і знову тривога її здолала. Почала вона дівчину умовляти, щоб та додому повернулася.
А дівчина і слухати не хоче. Заплакала невістка. Дівчину теж тривога здолала: місяць зійшов, а у невістки в кошику зовсім порожньо. Отут задув-засвистів південний вітер: у-у. Задзвеніла вода в ущелині: дін-дан. Підняла дівчина голову і вигукнула:
— Князю гір! Князю гір! Перетвори дубове листя на шовковичне, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки-но вона замовкла, зашелестіло листя на дубах. Випросталася дівчина і вдруге вигукнула:
— Князю гір! Князю гір! Перетвори дубове листя на шовковичне, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки-но вона замовкла, заколихалися, затріщали гілки на дубах. І втретє вигукнула дівчина:
— Князю гір! Князю гір! Перетвори дубове листя на шовковичне, я тоді за тебе заміж піду!
Тільки-но вона замовкла, налетів ураган, небо і землю чорною завісою огорнув, шумить усе навколо, гуде. Раптом вітер затих, місяць з-за хмар виплив. А на місці дубів шовковичні дерева стоять.
Дивляться дівчина та невістка на це диво, радіють. Руками змахнули і почали листя рвати. Листя зелене, неначе смарагд, кожен лист завбільшки з долоню буде. Тільки-но почали збирати, а вже кошик до краю повний. Підняли вони його вдвох і почали спускатися з гори.
А баба вдома місця собі не знайде, не знає, куди донька поділася. І вже так зраділа, коли її побачила, начебто скарб безцінний знайшла. А невістку побачила — здалося бабі, начебто цвях їй прямісінько в око встромили.
На шовковичне листя не дивиться, знай собі лається, навіщо її доньку із собою в гори повела. І щоб покарати, не дозволила невістці спати лягати, веліла всю ніч шовковиків стерегти.
Наступного дня невістка знову пішла в гори за листям, а дівчина їй туди корж із білого борошна понесла. На горах, на хребтах жодного дуба не видно, скрізь шовковичні дерева ростуть. Незабаром шовковики почали нитку випльовувати, кокони з неї плести.
І от одного разу, коли невістка з бабиною донькою вдома сиділи, кокони розмотували, припливли з північного заходу чорні хмари, а за ними слідом чорний вихор прилетів, одним кінцем у саме небо уперся, іншим — землю мести почав. Дерева розгойдує, з корінням із землі вириває, дахи з будинків зносить. Дівчина зойкнути не встигла, як вихор закрутив її та з собою умчав. Забігала невістка, заплакала. Кинулася слідом за чорним вихором, а він їй під ноги дерева та гілки кидає, щоб усю її подряпали, пісок та камені кидає, щоб руки їй поранили. А вона все біжить. Упаде, зведеться на ноги, знову біжить. Себе не пам’ятає, вихор доганяє, гукає:
— Князю гір, віддай мою сестроньку!
Умчав чорний вихор у гори, невістка — за ним. Тут бідолашній шовковичні дерева очі застили і не помітила вона, куди чорний вихор раптом зник. Шукає вона на Південній горі, блукає Західною горою, товсті міцні підошви протерла. Шукає вдень, шукає вночі, колючий терник плаття їй на шматки порвав. Шукає, шукає, ніяк не знайде свою сестроньку. Навіть сліду її віднайти не може.
Минула весна, минуло літо, осінь прийшла. Кожна травинка в горах знала, що бідна жінка свою сестроньку шукає, і під ноги їй стелилася, щоб м’якше було ходити. Знала про це і кожна яблуня в горах і простягала бідній жінці свої гілки зі стиглими плодами. І усі птахи про це знали. І вирішили вони від холодів її врятувати. Вискубали вони в себе пух, вирвали пера і кинули їх невістці. Закрутилися пух і пера сніжинками, прикрили бідну жінку.
Наступного дня подув північний вітер, і обернулася невістка на красиву пташку, на тілі в неї пух і пера виросли. Літає вона і кричить:
— Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Минули холоди, знову весна настала. А красива пташка усе літає серед смарагдових тутових дерев і кричить:
— Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Літає пташка над безкраїми полями, літає синім небом над білими хмарами і кричить:
— Чжао гу, чжао гу! Шукаю сестру, шукаю сестру!
Скільки місяців минуло, скільки років, а вона все літає і кричить. Шкода людям пташку, і прозвали вони її Чжаогу — шукаю сестру!
