Жив на світі собака. Одного разу подався він за місто прогулятися і побачив, як олені змагаються, щоб довідатися, хто швидше бігає. Собака зупинився, подивився на них, і стало йому заздрісно: олені бігали так легко і швидко!
Дивився, дивився на них собака і нарешті не витримав — став бігати разом із ними. Але олені бігали швидко, а собака повільно, і він щоразу відставав від них.
Собака і заздрив оленям, і захоплювався ними. Йому було прикро за себе, але він не втрачав надії, що коли-небудь теж зможе бігати так само швидко.
Собака вирішив обов’язково навчитися в оленів бігати і звернувся до їхнього ватажка:
— Братику оленю, — з повагою сказав він, — мені так сподобалося, як ви бігаєте, що я сам приєднався до вас, але наздогнати вас, звичайно, не зміг. Поясни мені, будь ласка, у чому тут секрет? Чи не можна й мені навчитися бігати так само швидко?
Почувши це, олень був дуже улещений і зворушений, але придумати, чим допомогти собаці, ніяк не міг. Довго стояв він розмірковуючи, як раптом погляд його зупинився на собачому хвості.
— О, тепер я розумію, чому ти не можеш бігати швидко! — сказав він. — Це все через хвіст. Якби його не було, ти бігав би так само добре, як і ми.
Собака глянув на оленів і побачив, що в них хвостів немає. Він повірив ватажку і, стиснувши зуби від болю, відрубав собі хвіст.
Але собака собакою й залишився. Без хвоста він бігав анітрохи не швидше, ніж раніше. Тільки тут зрозумів собака, як нерозумно сліпо вірити чужим словам, можна і від собак відстати, і до оленів не пристати.
