Звірячі серця! Звірячі серця!.. — так кричить прекрасний чорний птах, стрімко пролітаючи над полями і лісами.
— «Звірячі серця»? — дивуються діти. — Чому він так кричить, дідусю?
І тоді старий дідусь, якому, напевно, сто років, або навіть більше, і який усе знає, розповідає своїм онукам казку, давню, як гори.
Колись один багатій забрав за борги доньку в бідного селянина. Ніхто не пам’ятає імені цієї дівчинки, але про її зовнішність таке кажуть: «Очі в неї були чорні і глибокі, як лісові озера, коси довгі, наче змії, обличчя світле, наче місяць, і руки ніжні і сильні, наче крила дикого лебедя».
Зробилася дванадцятирічна дівчинка служницею в будинку багатія. Від ранкової зорі і до вечірніх зірок не знала вона відпочинку: стелила постелі, прибирала зі столу, мила підлогу, готувала їжу, колола дрова й крутила важкі жорна.
Але всі труднощі переносила вона непохитно, бо вірила, що прийде щасливий день, коли й у неї буде свій будинок, своя земля, свій сад і свій ставок серед саду. Вона вірила в майбутнє.
У праці й у мріях минало її життя. Коли на душі спокійно, рік мине — як один день, а якщо душа в сум’ятті, то і день здається роком.
Але от якось багатій запросив гостей і велів приготувати для них велике частування. І сталося так, що приблудний собака зайшов до кухні, коли там нікого не було, і зжер усю смажену свинину. В усьому обвинуватили бідну служницю. Хазяїн і слухати нічого не бажав.
— Це ти нишком з’їла м’ясо! — кричав він.
Звичайно, служниця не визнавала своєї провини. Тоді дружина багатія вирішила жорстоким катуванням вирвати у неї зізнання: вона колола шпильками її обличчя, шмагала ременем її тіло, але у дівчинки був твердий характер. Вона скоріше б померла, ніж зізналася в злочині, якого не вчиняла!
Дівчинку так били, що вона зрештою знепритомніла.
Тоді жорстокий багатій і його безсердечна дружина зв’язали її мотузками, кинули на дно великого кошика і щільно закрили кришку.
— Добре ж! — сичали вони. — Не зізнаєшся? От поголодуй тепер сім днів і сім ночей!
І вони пішли.
Минув день — багатій не дав дівчинці і краплини води. Минуло два дні — жодного коржа не приніс він дівчинці. Три дні, чотири…
На сьомий день багатій і його дружина вирішили кинути мертву дівчинку голодним собакам.
Але тільки-но вони відкинули кришку кошика, відтіля стрімко вилетів чорний птах.
«Звірячі серця!» — пронизливо крикнув він, кинувся на панів і виклював їм очі.
Потім він злетів угору і полетів у поля, у ліси, проклинаючи своїх мучителів: «Звірячі серця! Звірячі серця!»
І дотепер люди згадують цю історію і, зміцнюючи у своєму серці ненависть до панів, повторюють: «Звірячі серця! Звірячі серця!»
