Це було не тепер, а за давньої давнини.
У щасливий час в одного корейського селянина знайшовся хлопчик. Він ріс, як із води, і коли мав сім років, то став відомий своїм розумом на всю країну. Дійшла чутка й до імператора Японії, що в Кореї малий хлопець уміє читати, писати, складати вірші й відгадувати наймудріші загадки.
Не повірив цьому імператор Японії, вирядив у Корею своїх царедворців. Ті сіли на корабель і попливли. Вітрила напинав вітер, і корабель скоро причалив до берегів Кореї. Тільки-но японські мудреці ступили на землю, як побачили маленького хлопчика. Він сидів на камені й читав вірші. Найстаріший мудрець, вислухавши хлопчика, сказав:
— Дуже гарні вірші! Хто їх написав?
Хлопчик відповів:
— Я сам склав ці вірші.
Мудреці йому не повірили.
Але хлопчик мовив:
— Хочете знати, чи справді я вмію складати вірші — скажіть що-небудь.
Тоді один японець прорік:
— Глянь, як місяць над синьою хвилею грає…
— Небо срібними зорями міниться й сяє! — підхопив хлопчик.
Японці були вражені, і найстаріший мудрець озвався знову:
— Стріла летить за океан безкраїй…
— А слово мудрого сильніш — воно всю землю облітає! — докінчив хлопчик.
Коли посли японського імператора переконалися, що хлопчик сам складає вірші, вони взялися перевіряти його кмітливість.
— Скажи, чому птахи й пацюки галасують однаково: «Цвірінь-цвірінь!»? — спитав один із них.
— Тому, чому свині рохкають отак: «Гав-гав!» — відповів хлопчик не задумуючись.
Японські мудреці засміялися:
— Та ти, мабуть, дурний! «Гав-гав!» — це гавкіт собаки; хіба свиня на таке зугарна?..
Засміявся й хлопчик:
— Свині рохкають «гав-гав!» тоді, коли пацюки щебечуть «цвірінь-цвірінь!»
Мудрецям дуже сподобалася хлопчикова кмітливість.
— Скільки тобі років і як тебе звати? — спитали вони.
— Звати мене Чой Чун Куан, і мені десять років.
Японці подумали: «Якщо в Кореї такі розумні малі діти, то які ж мудрі тут дорослі! Ні, краще не ганьбитися й вертати на свої острови!»
Побачив імператор послів, насупив брови й каже:
— Ану повідайте, які в Кореї люди живуть! Чи то правда, що вони розумніші за наших дідів?
Посли полякалися: адже вони в Кореї нікого не бачили і ні з ким, крім хлопчика, не розмовляли.
Що могли відповісти вони імператорові?
Тоді найхитріший з них упав на коліна й мовив:
— Яснолиций сину сонця! В Кореї живуть відчайдушні й непокірні люди. Вони навіть не знають, що ти існуєш на світі, і ніхто при згадці твого імені не падав ниць, не торкався лобом землі.
Розсердився імператор і закричав:
— Я піду на них війною!
І весь імператорський почет, колінкуючи, загорлав:
— Ми підемо на них війною!
Коли імператор трохи заспокоївся, то сказав:
— Принесіть мені із срібної зали бурштинову скриньку.
Слуги миттю принесли скриньку. Імператор закутав щось у вату, сховав у ту скриньку й наклав печатки.
Потім він звелів підвестися всім з колін і загадав найближчому радникові відвезти скриньку корейському королю.
— Якщо король до осені не вгадає, що заховано в скриньці, то він — найдурніший король у світі! — мовив імператор.
Радник виконав повеління свого володаря. Він привіз королю Кореї бурштинову скриньку й переказав слова японського імператора.
Ніяк не могли королівські вчені вгадати, що заховано в скриньці. Вони дивилися на неї через збільшувальне скло, нюхали бурштинове віко. Але де їм знати, що сховав у скриньці японський імператор!
А тим часом Чой Чун Куан добився в Сеул і шукав собі роботи. Він ходив по подвір’ях і вигукував:
— Чищу мідні дзеркала! Чищу мідні дзеркала!
Цей крик почула донька першого міністра й наказала винести хлопчикові своє велике мідне дзеркало, його треба було відполірувати.
Чой Чун Куан узявся до роботи. Але він тер дзеркало так запопадливо, що воно тріснуло. Саме в ту мить наднесло першого міністра. Він побачив, що хлопчик розбив дзеркало його доньки, і крикнув:
— Розбійнику! Це дзеркало коштує п’ять злитків срібла! Плати гроші!
— Любий пане,—сказав Чой Чун Куан.— Якби я мав стільки грошей, то хіба ж полірував би дзеркала?
— Я беру тебе в рабство! — знову закричав міністр.— Віднині ти називатимешся Дзеркальний раб.
З того дня Чой Чун Куан став рабом.
Якось до міністра прийшов королівський слуга, вклонився й сказав:
— Король повелів передати: якщо за вісім днів таємницю скриньки не буде розгадано, кат відрубає вуха й носа в першого міністра й викине собакам.
Слуга поставив скриньку та й пішов собі.
Зляканий міністр забігав по кімнаті, шматуючи на собі одяг, йому вже ввижалося, як кат гострить ножа, щоб відтяти йому вуха й носа.
Тоді-то й озвався Дзеркальний раб:
— Може, я відгадаю, що в тій скриньці?
— Відгадай! — заблагав міністр.— Я подарую тобі восьмикімнатний будинок і тисячу злитків срібла.
— Мені не треба ні будинку, ні грошей. Пообіцяйте, що випустите на волю мене й усіх своїх рабів.
— Обіцяю!
Дзеркальний раб підійшов до скриньки й сказав:
— Нехай вона простоїть шість днів біля вогнища. Через шість днів я скажу, що в ній зберігається.
Так і зробили.
На сьомий день Дзеркальний раб підійшов до скриньки, припав до неї вухом, потім узяв пензля, вмочив у туш і написав:
Моє вухо добре чує:
Те є тут, що ранок всім віщує.
А перший міністр як закричить:
— Ти обдурив мене! Тобі до скону бути рабом!
Коли міністр поставив перед королем скриньку, король прочитав те, що написав Дзеркальний раб, і вигукнув:
— Де ж відповідь на загадку?! Ти не виконав мого наказу. Гей, кате! Відрубай цьому дурникові вуха й носа!
Міністр упав перед володарем навколішки й признався, що напис на скриньці зробив його раб.
Тоді король сказав:
— Я придумав, як покарати твого раба. Нехай він сам одвезе скриньку японському імператорові.
Як король звелів, так і вчинили.
Посадили Дзеркального раба на корабель і привезли в Японію. Японський імператор прочитав напис на скриньці й зловтішно засміявся.
— Корейський король не зміг відгадати моєї загадки! Хіба в цій скриньці є жива істота? Тепер весь світ знатиме, що в Кореї живуть найдурніші люди!
Імператор зробив знак, і кат підійшов до Дзеркального раба. Але той сказав без страху:
— Твоя загадка, о наймудріший з імператорів, така проста, що навіть я її відгадав.
— Брешеш! — закричав імператор.— У скриньці немає ніякої живої істоти! Я заховав у ній куряче яйце.
Пихатий імператор наказав одчинити скриньку. Слуги позривали з неї печатки, підняли віко і з великого дива мало не випустили скриньку з рук.
В ній сиділо курчатко, маленький жовтий півник!
Дзеркальний раб посадив півника собі на долоню, і півник заспівав:
— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!
