Жив колись у Кореї хлопчик на ім’я Ірл Лам. Батьки його померли, і він найнявся до поміщика Лі. Ірл Лам пас корови, носив воду, рубав дрова і товк рис. За це поміщик Лі тільки годував його.
Якось навесні зірвався великий вітер. Хазяїн звеліє Ірл Ламу швиденько зсукати мотузку з рисової соломи, щоб обв’язати дах: вітер міг знести його. Але Ірл Лам не вмів сукати мотузок. Хоч як він старався, нічогісінько в нього не виходило. І коли хазяїн знову прийшов до нього, Ірл Лам подав йому мотузку лише з аршин завдовжки. Розгніваний хазяїн закричав:
— Коли ти не вмієш зсукати мотузки, іди геть з мого двору!
Ірл Лам просив пробачення, говорив, що йому ніколи не доводилося сукати мотузок і що він справді не вміє цього робити, але неодмінно навчиться. Хазяїн і слухати нічого не хотів. Тоді Ірл Лам сказав:
— Добрий хазяїне, я у вас працював мало не три роки і п’ять місяців. Заплатіть мені хоч що-небудь.
Хазяїн засміявся і кинув йому мотузку, яку хлопчик сам зсукав:
— Ось тобі плата за роботу!
Ірл Лам не сперечався, взяв мотузку і пішов.
Йшов Ірл Лам дорогою і побачив жінку. Перед нею стояв великий горщик з рисом. Горщик тріснув, і жінка не знала, що й робити. Підняти горщик не можна було — він міг зовсім розвалитись, і тоді рис висипався б на землю.
Побачила жінка в Ірл Лама мотузку і попросила:
— Хлопчику, дай мені мотузку, а я дам тобі хоб рису.
— Ця мотузка мені дорого коштувала,— відповів Ірл Лам,— за неї я працював три роки і п’ять місяців.
Жінка, вислухавши хлопчика, похитала головою і сказала:
— Дійсно, вона тобі дорого дісталась, але мотузка — це ж тільки мотузка. Мати хоб рису куди краще. Коли ти схочеш їсти, то звариш його собі.
Ірл Лам віддав жінці мотузку і одержав за неї один хоб рису в малесенькій торбинці.
Увечері він попросився переночувати до корчми. А в кожній корчмі був такий звичай: всі гроші й речі віддавати на схованку хазяїнові.
Підійшов Ірл Лам до хазяїна корчми і простяг йому свою торбинку з рисом.
— Що в тебе у цій торбинці? — спитав корчмар.
— Там рис, хазяїне,— відповів Ірл Лам.— Цілий хоб.
— І більш нічого?
— Так, тільки рис.
— То ти можеш держати його при собі. Ніхто в тебе його не візьме.
— Ні, хазяїне, це не звичайний рис. Він дуже дорого коштує: я за нього працював аж три роки і п’ять місяців,— сказав Ірл Лам.
Тоді хазяїн розв’язав торбинку, подивився на рис, понюхав його, побачив, що рис нічим не відрізняється віл звичайного рису, зав’язав торбинку і кинув у куток.
Рано-вранці Ірл Лам встав і пішов до хазяїна по свою торбинку. Хазяїн дістав торбинку і подав хлопчикові. Подивився Ірл Лам, а там — ні рисинки. Ірл Лам мало не заплакав. Тоді хазяїн і каже йому:
— Я дам тобі свого рису і нову торбинку. Рис у мене хороший, добірний.
Але Ірл Лам похитав головою:
— Ні, хазяїне, вашого рису я не візьму. Віддайте мені мій рис. Адже я за нього працював три роки і п’ять місяців. Якщо його з’їло мишеня, то віддайте мені це мишеня.
Довелося хазяїнові ловити для хлопчика мишеня. Поклав Ірл Лам мишеня в нову торбинку, бо стара була уся в дірках, і пішов далі.
Надвечір Ірл Лам знову прийшов до корчми, привітався з хазяїном і поклав йому на стіл свою торбинку.
— Що у тебе в торбинці, хлопчику? — питає хазяїн.
— Сіре мишеня.
— Як — мишеня?
Хазяїн розв’язав трохи торбинку, заглянув усередину і побачив маленьке сіре мишенятко.
— Залиш його при собі. Кому воно потрібне? Хіба що котові.
— Ні, хазяїне, сховайте його. Воно в мене не звичайне: я за нього працював три роки і п’ять місяців.
Довелося хазяїнові дати Ірл Ламу за торбинку розписку.
Вранці Ірл Лам прокинувся і пішов до хазяїна. Дістав хазяїн торбину і подав Ірл Ламу. Розв’язав Ірл Лам торбинку і побачив, що мишеня мертве: вночі його задушив кіт.
— Ай-ай-ай, твоє мишеня мертве! Що ж тепер робити? — сказав хазяїн.— На, бери десять тен за мишеня.
— Ні, хазяїне, не можу. Мені ваші гроші не потрібні. Краще дайте кота, що задушив моє мишенятко.
Хазяїн зрадів, що так легко може спекатися хлопчика, і віддав йому кота.
Ішов Ірл Лам дорогою, цілий день ішов, а ввечері знову прийшов до корчми.
— Бачите, хазяїне, — сказав він корчмареві,— я йшов цілий день і дуже стомився. Візьміть мого кота і замкніть куди-небудь, а я трохи спочину.
Хазяїн узяв кота, вийшов з ним у двір, відчинив собачу будку, випустив собаку, а кота замкнув там. Вночі собаці схотілося в свою будку, відчинив він дверці — кіт вискочив з будки і втік. Собака загавкав йому вслід. Почувши гавкання собаки, вийшов у двір хазяїн. Побачив, що кота нема, побіг хутенько до хати, збудив Ірл Лама і розказав йому все.
— Ой, що ж мені тепер робити? — заплакав Ірл Лам.
— Не плач, я дам тобі іншого кота.
— Ні, хазяїне, на цілім світі нема такого кота. Мій кіт дуже дорого коштує: я за нього працював три роки і п’ять місяців. Знайдіть мені мого кота! А не знайдете, то дайте за нього того собаку, що випустив його.
Хазяїнові було дуже шкода віддавати свого собаку, але скривдити бідного хлопчика він не хотів і віддав йому собаку.
Вранці Ірл Лам пішов далі. Йшов він дорогою і цілий день думав, як повернути доброму корчмареві його собаку.
Надвечір добрався до іншої корчми. На подвір’ї під солом’яним дашком стояло на припоні лоша. А хазяїн — товстий, сердитий — стояв у дворі, мабуть, чекав гостей.
Ірл Лам підійшов до нього і сказав:
— Я йшов цілий день і дуже стомився, хочу заночувати у вас. Скажіть, будь ласка, де можна прив’язати мого собаку?
Хазяїн показав на стовп біля лошати і сказав:
— Он до того стовпа прив’яжи.
— Ні, хазяїне, це непідходяще місце для мого собаки: лоша у вас он яке норовисте.
— Прив’язуй! Якщо трапиться що-небудь з твоїм собакою, я віддам тобі за нього лоша.
Прив’язав Ірл Лам свого собаку і пішов до хати. Сів він спочити біля вікна. А в цей час на подвір’я зайшов чоловік. Він вів нав’юченого осла. Уперся осел, чоловік ударив його, осел закричав: «Іо! Іо!» Лоша стало дибки, а собака злякався, рвонувся і втік. Мотузка була слабенько зав’язана!
Вибіг Ірл Лам у двір і закричав:
— Ой, де ж мій собака? Я вас попереджав, хазяїне, що тут не місце для мого собаки. Знайдіть мені мого собаку або давайте лоша, як обіцяли.
— Ти, хлопчику, з глузду з’їхав! Де це чувано, щоб за собаку лоша віддавали? Собака коштує десять вон, та й то найкращий. А моє лоша коштує замалим не сто п’ятдесят вон. На, бери десять вон і йди геть!
— Ні, хазяїне, дайте хоч тисячу вон, я не візьму. Мій собака коштує дорожче, ніж ваше лоша: я за нього працював три роки і п’ять місяців у поміщика Лі.
Тут за хлопчика заступились люди. Злякався хазяїн, що погана слава піде про нього, і віддав лоша.
Сів Ірл Лам верхи на лоша і поїхав далі. По дорозі зустрівся з сином свого колишнього хазяїна — Лі Уном.
— Це ти, Ірл Лам? — здивувався Лі Ун.— Хто тобі дав таке гарне лоша?
— Як хто? Хто ж, крім твого батька, може мені щось дати! — відповів Ірл Лам.
— Неправда, мій батько нікому не дасть такого лошати.
— Але ж я більш ні в кого не працював, крім вас. Хіба я не заробив такого лошати за три роки і п’ять місяців?
Та Лі Ун не повірив.
— Давай заставимось,— сказав він. — Якщо ти справді одержав лоша від мого батька, то забереш усе, що я везу, навіть з ослом і візком. А як обманув, то віддаси мені лоша.
— Ну що ж,— погодився Ірл Лам,— давай заставимося, їдьмо до корчми. Там завжди повно людей. Краще, коли багато свідків.
— Їдьмо!
Було вже зовсім темно, коли вони добрались до корчми, де Ірл Лам одержав собаку.
У корчмі було багато людей. Хазяїн, добрий чоловік, був у хорошому настрої. Він радів, що вернувся його улюблений собака.
Коли всі повечеряли, Ірл Лам став посеред кімнати і сказав:
— Послухайте, що ми скажемо, і розсудіть нас.
Всі загукали:
— Говори, говори!
Тут Ірл Лам розповів про те, як він працював день і ніч у поміщика Лі аж три роки і п’ять місяців, як одержав за свою роботу мотузку і як з мотузки зробилося лоша. Коли він дійшов до випадку з собакою, хазяїн корчми встав і сказав, що це чистісінька правда.
Але Лі Уну дуже не хотілося втрачати лоша, тому він закричав:
— І все-таки батько не давав тобі лошати!
— Але він дав мені мотузку, з якої зробилося лоша,— відповів Ірл Лам.— Це значить — він дав мені лоша!
Всі в кімнаті загукали:
— Правильно! Лі Ун програв!
І мусив Лі Ун віддати Ірл Ламу весь свій крам, осла і візок.
Так Ірл Лам одержав плату за роботу в поміщика Лі.
