У селі, неподалік від давнього міста Кесона, жила бідна селянська родина. Чоловік працював на полі багатого сусіда, а дружина пекла на продаж рисові хлібці.

І був у них син Хан Сік Бон, якого вони дуже любили. Дружно жили вони, але якось батько тяжко занедужав і помер. Перед смертю він сказав дружині:

— Нехай наш син буде вченим. Тоді він зможе принести країні багато користі, і всі його будуть поважати.

Коли Хан Сік Бону виповнилося сім років, мати покликала його і сказала:

— Настав час виконати волю батька. Десять років ти маєш провести в навчанні. Ти засвоїш за цей час тисячу ієрогліфів, вивчиш кращі вірші, навчишся медицині та прочитаєш книжки давніх учених. Тільки після цього ти зможеш витримати іспит і вважатися вченим.

Син пішов учитися до Кесона, а мати залишилася одна у своєму маленькому будиночку. Вона дуже тужила за сином, плакала щоночі, вираховувала скільки років, місяців і днів залишилося до кінця навчання. Але днів до зустрічі було ще дуже багато.

І от якось мати почула біля будинку чиїсь кроки. Вона відчинила двері і побачила сина.

Як вона зраділа, як їй хотілося його обійняти! Але мати не зробила цього.

Вона суворо запитала його:

— Чому ти повернувся завчасно? Хіба твоє навчання скінчилось?

Хан Сік Бон не очікував такого суворого прийому. Зі сльозами на очах він сказав:

— Я дуже втомився. Дозволь мені хоч трохи побути вдома.

Як хотілося матері хоч кілька днів провести із сином!

Але, пересиливши себе, вона знову запитала:

— Хіба ти осягнув усі науки?

Син відповів, опустивши голову:

— Так, я вивчив уже все, що потрібно знати.

— Тоді візьми пензлик, туш, папір і напиши перші десять ієрогліфів, — сказала мати.

Коли син дістав усе це, мати загасила світильник.

— Будемо робити нашу роботу в темряві: ти пиши, а я буду пекти хлібці.

Через деякий час мати вигукнула:

— Хлібці готові!

Вона запалила світильник і подивилася на роботу сина. У Хан Сік Бона ієрогліфи вийшли некрасивими, нерівними, а в двох місцях навіть були плями. Мати поклала руку на плече сина і сказала:

— Повертайся до Кесона і приходь додому, коли скінчиться термін і ти досконало оволодієш усім, що ти повинен знати. У путь вирушай зараз, тому що в тебе немає часу на відпочинок.

Вона дала сину випечені хлібці, і пішов Хан Сік Бон назад до Кесона. Нелегкою була ця дорога гірськими стежками: йому доводилося сходити на гори, переходити швидкі потоки.

Він ішов і гірко плакав: адже йому здавалося, що його рідна мати несправедлива до нього, не любить його.

Стомившись, він присів відпочити і вийняв хлібці. Вони лежали в нього на колінах, м’які, красиві, один до одного. І тут уперше Хан Сік Бон подумав: «Матір змогла в темряві так добре виконати свою роботу, а я не зміг. Отже, вона знає свою справу, а я ні».

Подумавши так, він з новими силами і бажанням поспішив учитися до Кесона.

Минуло п’ять років, і якось увечері мати знову почула кроки біля свого будинку.

Відчинилися двері, і увійшов Хан Сік Бон. Ще з порогу він вигукнув:

— Я скінчив навчання, матінко. Я осягнув усі науки.

Він вийняв з мішечка папір, туш і пензлик і задув світильник. Не минуло й десяти хвилин, як син попрохав матір запалити світильник. Мати освітила кімнату і підійшла до сина. Перед ним лежав аркуш паперу, заповнений ієрогліфами. Всі ієрогліфи були рівними, чіткими, красивими.

І тоді мати вигукнула:

— Як чекала я на тебе! Як скучила! Дай обійняти тебе, мій сину.

Минули роки, і Хан Сік Бон зробився знаменитим ученим.

Мати його померла, але він завжди згадував про неї із вдячністю і говорив своїм учням, що саме материнська любов навчила його не жаліти себе, робити все добре і чесно, що саме материнська любов зробила його таким, який він є.