Толь Сьо і ведмідь

В одній бідній сільській родині жив хлопчик. Звали його Толь Сьо. Часто доводилося йому вирушати в гори за дровами.

Якось, коли Толь Сьо рубав дрова далеко в горах, він раптом почув якийсь шум.

Хлопчик від подиву відклав сокиру, озирнувся і побачив, що прямо на нього біжить ведмідь.

— Гей, негіднику! Хто дозволив тобі рубати тут дрова? — заричав ведмідь.

— А хто мені заборонить робити це? Я рубаю дерева, які нікому не належать, — заперечив Толь Сьо.

— Ах, ти ще й сперечаєшся? Та як ти смієш сваволити, коли в лісі є хазяїн?! — заревів ведмідь на всю горлянку.

Толь Сьо зрозумів, що не треба гнівити ведмедя, і вирішив домовитися з ним.

— Так, я не правий. Іншим разом попрошу в тебе дозволу.

Ведмідь утихомирився і пробуркотів:

— Тож дивись! У цих горах без мого дозволу ніхто не сміє зірвати і жмутка трави.

Потім він поплескав по вузлику, що висів на чіге[1] Толь Сьо, і запитав:

— Це щось їстівне? Викладай!

Толь Сьо довелося віддати свій обід ведмедю. Той з’їв усе, навіть крупинки рису не залишив.

— І щоразу принось! — прогарчав він і побрів у глиб лісу.

Голодний Толь Сьо надів на себе чіге і пішов додому. А ведмідь з того дня завжди відбирав у нього обід.

Толь Сьо ходив до лісу щоразу, коли вдома закінчувалися дрова. Якось він піднімався косогором і раптом побачив козулю. Вона, накульгуючи, підбігла до нього, присіла на землю і попрохала:

— Хлопчик, підлікуй мені ногу. Я зустріла ведмедя — і от як він мене покалічив.

Пожалів Толь Сьо козулю, відірвав шматок сорочки і перев’язав їй ногу.

— Відразу легше стало! Дуже дякую тобі. От лихо, життя немає від цього ведмедя!

І козуля розповіла хлопчику про свої страждання. Виявилося, що ведмідь кривдить їх обох.

— Слухай, а чому, справді, ми повинні все це терпіти?! — вигукнув Толь Сьо.

— Є в мене гарна думка, — мовила козуля. — Як ти думаєш, а що як… — і вона зашепотіла щось Толь Сьо на вухо.

— Так! Звичайно! — схвально відповів Толь Сьо.

Після цього Толь Сьо заглибився в ліс і почав рубати дрова. «Тюк! Тюк!» — лунав стукіт сокири лісом. Незабаром почувся важкий тупіт.

— Гей, ти! Знову рубаєш дерева без мого дозволу? — загарчав ведмідь.

— Не сердься, я приніс тобі каші, — сказав Толь Сьо.

Він швидко зняв з чіге вузлик і віддав ведмедю чашку з рисом. Ведмідь плюхнувся на землю і почав жадібно їсти кашу. Але раптом із глибини лісу почувся якийсь шум.

Ведмідь здивовано запитав:

— Що це?

— Та тут нещодавно проходили мисливці. Напевно, це вони повертаються, — відповів Толь Сьо.

Ведмідь відразу присмирнів.

— Що? Мисливці? А рушниці в них є?

— Звичайно. І з кожним мисливцем п’ять злих гончаків.

Ведмідь заметушився:

— Це правда? А що, цих людей уже видно?

— Еге ж, вони йдуть прямо сюди, — відповів Толь Сьо, подивившись убік.

— Врятуй мене! Я не буду більше заподіювати тобі зла і віддячу тобі! — став благати ведмідь.

— Що ж, це неважко. Але куди ж тебе сховати?

— Сховай мене під чіге, — сказав ведмідь.

Він підліз під чіге й утупився носом у землю. У цей час з-за дерев почувся голос:

— Гей, дроворубе, ти не бачив тут ведмедя?

— Ні, не бачив, — незворушно відповів Толь Сьо.

— А що це лежить у тебе під чіге? — знову запитав голос.

— Скажи, що це дрова. Скоріше! — підказав ведмідь.

— А, так це дрова, що я нарубав.

— Якщо це дрова, то чому ти склав їх під чіге?

— Поклади мене на чіге. Скоріше! — заблагав ведмідь.

Толь Сьо ледве зміг перекласти його.

З-за дерев запитали знову:

— А якщо це дрова, чому ж ти не зв’язав їх?

— Скоріше зв’яжи мене! — став молити переляканий ведмідь.

Толь Сьо міцно скрутив його мотузкою. А голос проказав:

— Гей, хлопче! Щось тут негаразд. Якщо це дрова, чому ти не наколов їх?

І ведмідь, з переляку не второпавши, заволав:

— Рубай сокирою! Скоріше!

Толь Сьо змахнув сокирою й убив ведмедя. І відразу з-за дерев вибігла козуля.

— Уф! Як легко на душі стало!

— А гарно ми все це придумали, козулю! — захоплено відповів Толь Сьо.

— Нам пощастило, що ведмідь був такий дурний.

— Тепер я буду спокійно ходити за дровами.

— А я зможу спокійно спати, — сказала козуля.