Золоті боби

В одній провінції, там, де лежить славна долина Гір, у прадавні часи жила бідна вдова. Був у неї син по імені Мун Сік. Тяжко жилося вдові з дванадцятирічним сином. З ранку до вечора вона працювала на полі у багатого і надзвичайно скупого сусіда. Він так мало платив вдові за її роботу, що вона завжди була напівголодною.

Мун Сік бачив, як тяжко живеться його матері, та не знав, як їй допомогти. А вдова з кожним днем ставала все слабішою, і Мун Сік зрозумів, що від непосильної роботи і голоду його мати може скоро злягти.

Тоді хлопчик сказав собі: «Якби матері не доводилось мене годувати, вона б не голодувала». Подумав і вирішив піти у місто і продати себе в рабство.

Якось вранці, коли мати пішла працювати у поле багатого сусіда, Мун Сік одягнув куртку, зав’язав у хустку трохи звареної чумизи і пішов у місто.

Шлях його проходив через великий дрімучий ліс. Довго йшов він лісовими стежками, пробираючись через непрохідні хащі, обходячи болота, шукаючи броду в бурхливих річках.

Вийшовши якось на галявину, Мун Сік раптом побачив молодого красивого оленя.

Олень не злякався хлопчика, не кинувся тікати, а стояв непорушно і дивився на нього.

Коли хлопчик підійшов до оленя, той підняв передню ногу, ніби йому було боляче стояти на ній.

Мун Сік подивився і зрозумів, про що просить його олень. Велика скалка глибоко влізла в ногу оленя, і йому було дуже боляче. З такою скалкою він не зміг би втекти не тільки від тигра, а навіть від молодого вовка.

Мун Сік став на коліна і обережно витягнув скалку із ноги оленя. Після цього олень радісно підняв голову, труснув величезними рогами і спокійно пішов до лісу. Він ішов поволі, часто повертаючи голову назад, наче хотів пересвідчитись, чи йде за ним хлопчик.

А Мун Сік і справді, сам не знаючи чому, весь час ішов за оленем.

Настав уже вечір, у небі засвітився великий жовтий місяць, а олень все йшов і йшов, не зупиняючись і не поспішаючи. Мун Сік ішов слідом за ним з величезною обережністю, бо ліс ставав все густішим і густішим, а стежка вже зовсім загубилась. І раптом, підійшовши до заростей папороті, олень зробив великий стрибок і зник. Мун Сік дуже злякався. Він уже збився з дороги і не знав, куди йому йти, щоб потрапити до міста.

Мун Сік підійшов до заростей, де зник олень, і несподівано помітив квітку, яка прямо-таки світилася. Наблизившись до квітки, Мун Сік не повірив своїм очам: це був женьшень — дорогоцінний женьшень, що виліковує хворих і навіть старих робить молодими.

Не гаячи часу, Мун Сік заходився викопувати свою чудову знахідку. Тепер йому не треба було продавати себе в рабство. Декілька ковтків настою женьшеня зроблять його матір здоровою і сильною.

Викопавши корінь, хлопчик поспішив повернутися до рідного села. Мати була вдома. Вона лежала на старій циновці і тихо стогнала. Здавалося, що життя ось-ось залишить її.

Та як тільки мати випила чашку цілющого напою,— вона відразу ж встала з циновки. Щоки її зарум’янилися, хода стала легкою, а руки в роботі — швидкими і сильними.

Якось перед світанком, коли все село ще спало, Мун Сік почув тихий стукіт у двері хатини. Він відчинив їх і побачив перед собою молодого красеня оленя.

— Це він! Це він!— закричав Мун Сік і кинувся цілувати оленя.

Мати Мун Сіка також прилинула до оленя. Вона не знала, як дякувати йому за те, що він зробив для неї і її сина.

Коли із-за гори пробився перший промінь гарячого сонця, олень високо підняв голову, обернувся навколо себе, зробив кілька стрибків і зник.

Мун Сік і його мати хотіли вже зайти до хатини, як хлопчик побачив на тобані[1] п’ять великих бобів. Як тільки він доторкнувся до них, боби одразу стали золотими.

Добре жилося тепер Мун Сіку і його матері. Кожного року приходив до них красень олень і залишав на тобані боби. Як тільки Мун Сік доторкався до них, вони ставали золотими.

Багатий заздрісний сусід одразу ж помітив, що бідна вдова більше не голодує, живе в достатку та ще й допомагає іншим.

Він почав слідкувати за колись бідною сусідкою і одного разу побачив все: як прийшов до хатини Мун Сіка олень, як на тобані з’явились боби, як вони стали золотими.

Втратив багач спокій. Вирішив він викрасти боби. Дочекавшись, коли вдова і її син пішли працювати на свою ниву, забрався у їхню хатину і почав скрізь нишпорити, шукаючи боби. Довго йому не довелося шукати. П’ять золотих бобів, накритих шовковою хустиною, лежали на низенькому столику. Багач схопив боби, заховав їх за пазуху і втік. Вдома він витягнув золоті боби і підніс їх до очей, щоб роздивитися, полюбуватися їхнім блиском. Та, о чудасія!— в його руках були звичайні боби. Багач просто не повірив своїм очам: адже він добре пам’ятав, що боби в хатині вдови були золотими.

Від злості багач-злодій кинув їх на долівку і закричав:

— Чому у Мун Сіка прості боби стають золотими, а у мене золоті стають простими?

Раптом багач побачив перед своїм будинком оленя. Олень промовив:

— Тому, що при дотику рук, які вміють працювати, прості речі стають золотими. Руки ж, що не знають праці, золото перетворюють на попіл.

Сказавши так, олень не поспішаючи пішов до лісу. Багач схопив лук, стріли і побіг за ним. Він вирішив дізнатися, де олень дістає чарівні боби.

Олень зайшов у ліс, озирнувся і побачив багача. Той уже натягував лук, прицілюючись у серце оленя.

— Кажи, де зберігаються чарівні боби!— закричав багач.

Що відповів олень,— багач не почув. Страшний грім рознісся по лісу, блискавка вибила з рук багача лук і повалила його на землю.

Коли ж багач прийшов до пам’яті, оленя ніде вже не було видно. З гори насувався густий туман і ставав все густішим і густішим. Марно багач шукав дорогу додому. Він блукав у тумані, поки не почув поряд з собою страшенний рев тигра. Що було далі з багачем, ми не знаємо, тому що з того часу ніхто багача не бачив. Можливо, його з’їв тигр. Що ж! Так йому й треба. Таких жаднюг нікому не жаль!