Жила колись давно в одному великому місті дівчина, яку звали Зейнеб. Померли в неї батьки і залишили в спадок будинок. І щоб заробити собі на прожиток, вирішила вона здати частину будинку комусь у винаймання. Одного разу прийшов до неї чоловік на ім’я Амет і сказав, що він найме в неї собі житло за однієї умови: кімнату він займатиме лише удень. Удень спатиме, а вночі ходитиме на роботу.
Зейнеб гадала, що цей чоловік спатиме вдень тому, що вночі він десь вартуватиме. Де саме, Зейнеб не запитувала.
Через тиждень до Зейнеб прийшов ще один чоловік. Він назвався Меметом і сказав, що хоче найняти в неї житло, але за однієї умови: вдень його не буде, він приходитиме лише на ніч. Зейнеб була дівчиною тямовитою: вона відразу зміркувала, що може одне й те ж саме житло найняти відразу двом і одержувати подвійну плату. Так вона й учинила.
Одного не знала Зейнеб, що не сторожем працює Амет, а просто він — нічний крадій і тому вдень відсипається, а вночі виходить на промисел. А стосовно Мемета — що той був кишеньковим злодієм. З раннього ранку і до пізнього вечора вештався він по міських базарах і крав гаманці в багатих купців.
Сподобалася квартирантам молода господиня, котра завжди зустрічала їх з усмішкою, смачно готувала, тримала напоготові чисту постіль. Закохалися Амет і Мемет у дівчину й почали залицятися до неї. Один пропонував їй руку і серце до заходу сонця, другий — після.
Коли Зейнеб дізналася, чим займаються її залицяльники, задумалась і пообіцяла кожному, що вийде заміж, якщо той облишить свій небезпечний промисел. Зейнеб вирішила, що так вона зуміє зберегти квартирантів і позбудеться непрошених женихів.
Якось прибіг додому Амет, сказав, що йому на якийсь час потрібно зникнути з міста. Зейнеб порадила змінити одяг, відрізала на дорогу окраєць хліба, півкруга сиру, дала голівку часнику і провела за міську браму.
Не встигла Зейнеб вернутися додому, як прибіг зляканий Мемет і також сказав, що він повинен залишити місто. І другого жениха Зейнеб спорядила в дорогу та провела за ту ж браму. І поспішив Мемет тією ж самою дорогою.
Тим часом утомлений Амет розташувався під деревом біля джерела, вийняв із торбини хліб, сир, часник та приготувався було підкріпитися, як тут підійшов Мемет. Він привітався з Аметом, розташувався поряд і теж дістав з торбини хліб, сир і голівку часнику. Амет здивовано помітив, що торби у них однакові, з одним і тим же візерунком, хліб — половини одного буханця, сир — половини одного кругу, і навіть голівки часнику такі ж завбільшки і такого ж кольору. Амет запитав у нового знайомого, хто він і куди йде.
Мемет розповів докладно, звідки він, назвав дівчину, будинок, в якому живе його наречена.
— Стривай-но, шановний! — вигукнув Амет. — Так це ж я живу в цьому домі, а дівчина, яку ти назвав, — моя наречена!
Здивований Мемет не повірив своїм вухам. Він узяв обидва окрайці хліба, стулив їх один до одного — і вийшов буханець. Стулив половинки сиру — вийшов круг…
Довго не надходило жодних вістей від женихів, та ось якогось чудового дня вони з’явилися. Зрозуміла Зейнеб, що цього разу їх годі позбутися, і ось що вона їм сказала:
— Я згідна вийти заміж за того, хто виявиться кращим у своїй справі!
Погодилися залицяльники з умовами дівчини. Мемет зголосився першим пройти випробування і вирушив у супроводі Амета на міський базар. Там він наглядів одного багатого іноземця, який розплатившись з міняйлом, поклав золоті до гаманця і сховав за пазуху.
— Тепер дивись, що я робитиму! — сказав Мемет Аметові.
По цих словах він підійшов до іноземця і так спритно витягнув у нього гаманець, що той нічого й не помітив. Зайшовши у провулок, Мемет порахував золото, дев’ять золотих залишив собі, а решту висипав назад у гаманець та ще й поклав туди свій срібний перстень з печаткою.
— А тепер, — сказав він Амету, — дивись, що буде далі!
Він наблизився до іноземця, котрий ходив між лавками, поклав йому гаманець за пазуху й одійшов убік. Затим знову підійшов до цього чоловіка й ухопив за комір:
— Ах ти, шахрак?! — заволав він на іноземця. — Як ти посмів пограбувати мене, чесного купця! Гей, варто! На допомогу! Кривдять підданих нашого султана!
Підбігла варта, і Мемет поволік іноземця, що пручався, до судді:
— О мудрий і непідкупний суддя нашого міста! — Мемет репетував так, щоб чули всі довкола. — Цей нечестивий чужинець привласнив мого гаманця з золотом!
— О високоповажний суддя! — сказав іноземець. — Цей чоловік обманює тебе. У мене за пазухою лежить мій власний гаманець. Я закликаю всіх бути свідками і вручаю вам цей гаманець. Переконайтеся самі, що він мій.
— Скажи мені, чужоземцю, — звернувся до нього суддя, — скільки золотих монет у твоєму гаманці?
— Їх там рівно тисяча, вельмишановний. Це може підтвердити міняйло. Я відмовлюся він цих грошей, якщо там буде хоч на піастр менше!
— Ну, а ти, — запитав суддя в Мемета, — скільки по-твоєму червонців у цьому гаманці?
— Клянуся Всевишнім! — вигукнув кишеньковий злодій. — В гаманці має бути дев’ятсот дев’яносто один червонець і перстень з моєю печаткою!
Суддя висипав золоті монети на тацю і неквапом порахував. Як же він здивувався, коли переконався, що червонців справді дев’ятсот дев’яносто один та ще й срібний перстень з печаткою.
Суддя, згідно із законом, віддав червонці й перстень Мемету, а зухвалому іноземцю наказав усипати тридцять ударів палицею.
Повернулися женихи додому. Мемет докладно розповів Зейнеб історію з гаманцем і, на підтвердження своїх слів, висипав золото їй прямо в пелену.
— Це золото, — сказав він, — доказ спритності моїх рук!
Зейнеб похвалила Мемета і сказала, що, мабуть, ще жоден кишеньковий злодій на світі не перевершив його в цьому ремеслі.
— Тепер твоя черга, — звернулася до Амета. — Йди і покажи своє вміння!
Амет дочекався ночі, взяв мотузки з гаками і, прихопивши з собою Мемета, пішов прямісінько до палацу султана. Як тільки-но вони підійшли до високої стіни, Амет закинув гаки, заліз на стіну, витяг туди Мемета. Потім рушили на пошуки приміщення, де була державна скарбниця.
З жахом дивився Мемет на дії сміливого крадія. А той, діставши відмички, відчинив ними масивні залізні двері. Вони увійшли до сховища, й Амет з усього багатства вибрав найкрасивішу шкатулку, наповнену коштовностями. Коли проходили через султанову їдальню, Амет поклав до рук занімілого Мемета смажену гуску, глечик з вином і два келихи з султанським гербом.
Коли вони дісталися до вікон царської спочивальні, Амет наказав Меметові причаїтися і чекати його під вікном.
— Аллахом тебе заклинаю, — зашепотів Мемет, ледь живий од страху, — відпусти мене додому. Бери, будь ласка, цю дівчину собі за дружину, я згоден.
— Знаємо ми вас! — засміявся Амет. — Зараз відмовляєшся, а варто повернутися додому, як ти про все забудеш. Ні, вже краще я запитаю в самого султана, хто з нас двох гідний бути чоловіком цієї дівчини!
Амет шмигнув у вікно і без шуму проник у спальню. Там він побачив султана, який лежав на канапі за шовковою завісою і дрімав, а біля нього сидів молодий євнух, що чухав йому п’яти. Євнух час від часу клював носом і, щоб не заснути, жував запашну мастику. Амет підкрався до євнуха, підсунув попід ніс понюхати снодійне.
Коли євнух міцно заснув, Амет підняв його, поклав у великий кошик, що стояв поруч, і підвісив на гак у стелі. А сам усівся на його місце і почав чухати султанові п’яти.
— Володарю мій, — вкрадливо звернувся Амет до напівсонного султана, — прокинься на хвилинку, я розповім тобі казку.
Султан трохи розплющив очі і, не розгледівши переміну, сказав у напівсні:
— Розказуй, я слухаю…
Амет почав розповідь з того, як вони з Меметом зустрілися. Як дівчина поставила їм умову, що вийде заміж за того, хто виявить найбільшу спритність і дотепну витівку. В цей час Мемет, цілком утративши з великого переляку розум, став голосно молитися Аллахові.
— Ти ліпше попробуй гуску, чи її, бува, не пересмажили, — погукав йому зі спальні Амет і продовжив розповідь.
Він розповів султану, як спритно Мемет пошив у дурні на базарі чужинця, як вони разом пробралися в палац і обчистили скарбницю. Розповів, як він прокрався до спальні султана і приспав євнуха.
— Ось сидить цей крадій Амет і чухає султану п’яти, розповідає йому цікаві казки. Спи, володарю, спи, і нехай ніщо не потурбує твого сну, — і обернувшись, запитав Мемета: — Ну, як там іуска, вона гідна султанового столу?
Ні живий, ні мертвий сидів Мемет протягом цієї розповіді, притиснувши до себе гуску. Він уже бачив себе на гострій палі. А тим часом Амет схилився над султаном і запитав пошепки:
— О мудрий султане, скажи, хто з цих двох спритників гідний руки і серця красуні Зейнеб?
І султан, напівсонний, відповів:
— Звичайно ж, нічний крадій! Він з честю переміг у змаганні і виборов право стати чоловіком красуні.
— Ти чув рішенець султана? — звернувся Амет до кишенькового злодія.
— Чув, чув, — зашепотів, клацаючи зубами, Мемет. — Бери її, заради Аллаха, вона твоя, тільки пішли геть звідси!
Переконавшись, що суперник поступається йому місцем, Амет виліз через вікно зі спальні, і вони з Меметом повернулися додому. Як доказ своєї перемоги, поклав Амет перед нареченою шкатулку, смажену гуску і глечик вина зі срібними келихами.
Коли султан вранці прокинувся, то з подивом помітив, що його вірний євнух спокійнісінько спить у підвішеному до стелі кошику. Він наказав дістати його відти.
— Як ти потрапив до кошика? — запитав суворо.
Євнух витріщив очі і забурмотів, що він нічого не пам’ятає.
Тільки тоді й зрозумів султан, що все це не приснилося йому, тільки тоді здогадався, хто йому чухав п’яти і розповідав казки. Він негайно ж викликав усіх своїх візирів, розповів їм про надзвичайну подію і, переконавшись, що з державної скарбниці пропала його улюблена шкатулка, наказав будь-що розшукати злодія.
Весь тиждень ходили по майданах, ринках і вулицях оповісники і читали указ султана про те, що він простить чоловікові, який учинив сміливу крадіжку, і навіть обіцяє йому нагороду.
Амет порадився з молодою дружиною, взяв шкатулку і пішов до палацу. Султан зустрів Амета з посмішкою і сказав:
— Розкажи мені, найвправніший з грабіжників моєї країни, що змусило тебе вчинити такий сміливий вчинок? Кажи і не бійся мого гніву!
Амет розповів знову все як було. Коли закінчив розповідати, султан довго сміявся і ось що сказав:
— Не діло такому спритнику пропадати на дрібних крадіжках і шахрайстві. Ти гідний зайняти місце головного охоронця державної скарбниці, і я впевнений, що віднині звідти не пропаде жодної монети!
Так Амет став одним з візирів султана. У помічники до себе він, звичайно ж, узяв Мемета і наказав йому розшукати іноземця та повернути йому гаманця з тисячею золотих.
