Давно-давно в глухому лісі жив собі господар, і було в нього три сини. Двох старших батьки дуже любили, а найменшого і батьки, і брати не терпіли й щодня з нього, дурника, глузували. Хоч би що він не робив, вони з усього сміялися, мали його за ніщо. Коли братам яка одежина не подобалась, то віддавали найменшому носити; коли страва їм несмачною здавалась, то йому підсовували; коли старші сини просили щось у батьків, вони їм завжди давали, а як робити що тим не хотілось, вони найменшого примушували ту роботу виконувати. Отож йому доводилося щодня свиней пасти, бо братам це було не до вподоби. Так найменший брат пас свиней. Пас і думав про те, про се… Якось він задумався, чи за лісом люди живуть? І закортіло йому довідатися про це. Покинув він свиней і одного ранку подався лісом… Цілий день він ішов і йшов, а до кінця лісу не дійшов; з’їв він, що мав на сніданок, виліз на дерево, прив’язав себе і переночував там. На другий день ішов, ішов, з’їв те, що мав на обід, а ввечері страшно йому звірів стало, то виліз на дерево й переспав. На третій день топтав далі стежку лісом, з’їв уже й те, що було на полуденок, а до кінця лісу так і не дійшов.
На четвертий день уранці, сидячи на дереві, почув, що півні співають, і на той голос пішов. Нарешті вийшов на узлісся й побачив місто. Заходить він у місто й дивується, що стільки тут людей на вулицях і всі плачуть, а вікна у будинках чорним сукном позанавішувані. Питає він у одного чоловіка, що таке сталося, а той йому й відповідає:
— Ти звідкись прийшов, чи не знаєш, що завтра дочку короля драконові віддадуть, бо вона одна з усіх дівчат такий жереб витягла? А дракон нахваляється все місто знищити, як йому дівчини не дадуть.
— А чому ж ніхто того страшного дракона не вб’є?
А чоловік йому відповідає:
— Усі його бояться, бо він дуже сильний. А король обіцяє дочку й усе своє королівство тому віддати, хто дівчину від дракона врятує, але ніхто не береться цього зробити.
— Ну то я візьмуся! Веди мене до короля!
Пішов наймолодший брат до короля й каже, що хоче дракона перемогти і дочку його врятувати.
Хто це чув, то казали, що він лише хвастається, а перемогти не зможе. Та король зрадів, що хоч один хоробрий знайшовся, і звелів принести йому всякої зброї: шаблі, списи, пращу, мушкети, лати, сокир і ще багато чого. Але парубок узяв одну сокиру й каже:
— З тим усім не знаю, що робити, а до сокири я звик, умію користуватись.
Хто посміявся з нього, а хто подумав: «Що той дурник сокирою драконові зробить?!»
Наступного дня король повів свою дочку в ліс, прив’язав її залізним ланцюгом до дерева й, плачучи, пішов додому. Дочка ридала й голосила, смерті своєї чекала, а дурник сидів із сокирою та виглядав дракона.
Ранок був холодний, то він подумав-подумав, звалив дерево, нарубав з нього дров і недалеко від королівни розклав вогнище, щоб погрітися.
Палить він вогнище, аж тут і дракон приповзає — шипить, пащу роззявив і хоче його проковтнути. А дурник, коли дракон до нього близько підсунувся, як схопить червону головешку, та як ткне йому прямо в роззявлену пащу! Драконові вогонь пече, він ще більше пащу роззявляє, то дурник йому всю головешку в горло засунув. Дракон заревів не своїм голосом і ну по землі качатися. Тоді дурник прискочив до нього з сокирою і давай його рубати, наче яке дерево. Відрубав голову, хвоста, посік на шматки. Рубав доти, доки втомився. А королівна була недалеко й усе це бачила. Спочатку вона тремтіла від страху, а потім стала радіти. А коли парубок одв’язав її, вона обняла свого рятівника й поцілувала, бо вже й не сподівалася, що жива зостанеться.
Надвечір приходить король подивитися й бачить, що дракон порубаний, а хоробрий парубок, поклавши королівні на коліна голову, спить. Король страх як зрадів, обняв богатиря й аж заплакав на радощах.
Так дурник став найшанованіший за всіх при дворі, а король дуже полюбив його і віддав за нього дочку.
Минув час, і дурник надумався провідати своїх батьків, а молода дружина захотіла його супроводити. Вони поїхали у золотій кареті. Недалеко, на узліссі, він звелів карету залишити, а сам, надівши свою стару одежу, пішов пасти свиней, як змалечку звик. А своїй дружині наказав іти до його батьків і проситися переночувати, та щоб не показувала, що вона його знає, і ні з чого не дивувалася. Так вони й зробили. А дурник побачив, що свині без пастуха, попас їх і увечері пригнав додому. Тільки й чути було, як свиней женуть! «Куди, ряба! Куди, біла!» Батько вибіг йому назустріч і звелів замовкнути. Але той ще голосніше кричав. Батько вдруге його обірвав і сказав:
— До нас королівна приїхала.
А що син і далі прикидався дурником, то сказав:
— А що мені королівна! Я мушу свиней загнати! А свині перестали мене слухатися, бо їх ніхто не пас, отож треба на них дужче кричати.
Зайшов дурник у хату, сів за стіл і вечеряє. Батько його питає, де він так довго був.
— Ходив на той бік лісу — подивитися, чи живуть там люди. Вони мене так гостинно приймали, шанували краще, як дома, і навіть зробили мене своїм королем.
Батько, як почув ці слова, тільки плечима знизав і більше ні про що не питав, йому було досить. А мати клопоталася, як краще гостю прийняти, смачніше почастувати, та кого не просила, щоб понесли їсти їй, ніхто не хотів нести, усі боялися. Тут дурник і каже:
— Як ніхто не хоче, то я понесу. Королівна мене не з’їсть, вона мене дуже добре знає, а я її дуже люблю, вона може бути моєю дружиною.
Подивилася мати на свого наймолодшого сина, похитала головою і тяжко зітхнула — мовляв, ніяк не розумнішає,— але дала йому миску з печенею віднести королівні.
Дурник узяв ту миску з м’ясом, приніс у кімнату та бах на стіл, миска розбилася, м’ясо розлетілося. Дурник сказав: «На, бери їж»,— і вибіг. А мати у шпарину дивилась і все те бачила, і коли син вийшов од королівни, нагримала на нього, що він так грубо з королівною повівся.
— Я весь час свиней пас, то краще поводитися не вмію.
— Пас чи не пас, все одно такий самий,— відказала мати.
Другого разу він одніс миску юшки і знову сказав: «На, сьорбай!» — і як торохнув об стіл, то все на столі порозливалось, у королівни й сукня змокла. А сам вилетів. А королівну від того тільки сміх бере. Вийшов дурник, а мати на нього знову гримає:
— Ти королівні сукню обляпав, як тобі не соромно, свиня ти!
— Мені здається, у неї вистачить нарядів,— обізвався син.
А тоді приніс їй вареної картоплі, вивернув королівні в пелену й каже:
— На, бери!
А та зі сміху аж захлинається. Коли всі йшли спати, мати у нього й питає:
— А де ти тепер спатимеш, на твоєму місці брати сплять, підеш у повітку, бо в хаті вже місця немає.
Дурник відказав:
— То я піду до королівни спати, як мені тут місця немає. Король у повітці не спить.
— Хоч ти завжди нерозумний був,— каже мати, — та зараз зовсім дурниці верзеш. І придумав таке! Хіба ж королівна тебе прийме?! Тільки спробуй до неї в кімнату зайти, одразу вилетиш!
— Ну побачите, як мене королівна прийме, вона вже мене чекає, вона моя дружина.
— Ких! Ких! Ких! — Усі засміялися й полягали спати, а дурник пішов до королівни. А та, як годиться, прийняла любо свого чоловіка, та все не могла втриматися, щоб не сміятись.
Як же здивувалися на другий день батьки і брати, коли дурник, гарно вбраний, вийшов до них зі своєю дружиною. Усією родиною поїхали до його тестя, та все не могли збагнути, як дурник та королем став!
Мабуть, він і тепер десь живе.
На його весіллі я був, погостював там і на дарованому випеченому з тіста конику верхи додому приїхав.