Давно колись в одного короля було три сини. Якось він і каже їм:
— Діти мої, я вже старий і хочу за життя одного з вас своїм спадкоємцем призначити. Але ніяк не можу вирішити, кого саме. Ідіть у ліс ягоди збирати. Котрий з вас найкращих ягід назбирає, тому й дістанеться престол після моєї смерті.
Гарного погожого дня вирушили королевичі у ліс по ягоди. Старші брати усе між собою перешіптувалися та радилися, як-то їм батьків престол успадкувати, а найменший тим часом назбирав багато ягід і ліг під крислатим дубом відпочити. Тут брати й наткнулися на нього. Напали на хлопця, викололи йому очі, забрали ягоди й понесли батькові. А вдома й кажуть королю:
— Тату, зробили ми так, як ти велів. Ось тобі ягоди, що ми удвох назбирали.
— А де ж ваш брат? — питає король.
— Не знаємо, де подівся той дурень, — відповідають сини.— Може, заблудився? Ось пошлемо слуг шукати його.
Батько повірив їм і перестав турбуватися за найменшого сина.
А сліпий королевич ніяк не міг дійти додому. Увечері він виліз на дуба, під яким брати йому очі викололи, і вмостився там серед гілля ночувати. А вранці, сумний та невеселий, рушив у дорогу.
Ішов він, ішов та й сів трошки відпочити. Хотілося їсти, тільки не було чого. І напали на королевича якісь мурашки.
Він піймав кількох і питає:
— Хто ви?
— Мурашки,— озвалися тоненькі голосочки
— Я вас поїм, бо дуже хочу їсти,— каже королевич.
— Не їж нас, не їж,— просяться мурашки.— Відпусти! Ми тобі колись у пригоді станемо.
Королевич відпустив мурашок.
В іншому місці налетів на нього цілий рій бджіл. Піймав юнак їх цілу жменю та й питає:
— Хто це?
— Це ми, бджоли.
— Я вас поїм, бо дуже хочу їсти.
— Не їж нас, не їж! — просяться бджоли.— Відпусти! Ми тобі в пригоді станемо.
Королевич відпустив і бджіл.
Згодом він підійшов до дерева. А на тому дереві маленькі пташенята пищать.
— А хто на цьому дереві так пищить? — питає він.
— Та це наші діти у гнізді, — озвалися старі ворони.
— Я їх поїм.
— Не їж наших діток, не їж,— просяться ворони.— Колись і ми тобі в пригоді станемо.
Пожалів королевич і воронят, пішов далі. Коли це чує, назустріч йому хтось важко гупає.
— Хто це? — питає королевич.
— Та це я, старий ведмідь,— озвався грубий голос.
— Я тебе, ведмедю, заколю і з’їм, бо дуже голодний, ледве ноги переставляю,— мовить королевич.
— Не коли мене і не їж мене — все одно тобі не справитися зі мною. А краще сідай на мене, і я понесу тебе скрізь, куди захочеш.
Сів королевич на ведмедя й їде. Підійшов ведмідь до струмка й каже:
— Чуєш — струмок дзюркоче? Візьми з нього води й промий собі очі.
Промив королевич очі й став трошки бачити.
Згодом зупинився ведмідь біля другого струмка.
— Це,— каже,— другий струмок. Промий його водою собі очі.
Промив королевич очі — ще краще став бачити.
Пішли далі. Невдовзі зупинився ведмідь і каже:
— Оце третій струмок. Ще раз промий цією водою собі очі. Промив королевич очі — й зовсім добре став бачити. Тоді ведмідь і каже:
— Тепер ти добре бачиш, більше я тобі не потрібний. Королевич подякував ведмедеві й пішов додому. Побачивши
його, брати спершу злякалися,— а що як він розповість батькові про їхній злочин,— а потім осміліли й стали нашіптувати батькові, що брат дурень і десь ото блукав довго — тільки сорому королівській родині завдає.
Розгнівався король і вигнав найменшого сина гусей пасти.
Якось старші брати почули, що найменший співає пісеньку про мурашню. Послухали, послухали та й пішли до батька наговорювати:
— Отой наш дурень ще й глузує з тебе. Співає, що він розумніший і сильніший за тебе, що може за одну ніч вирубати п’ятсот беріз у лісі, звезти їх в одну купу, порубати й скласти. Не дозволяй, тату, кепкувати з себе.
Розсердився король, покликав сина та як закричить:
— Ти ще з мене глузуєш? Як так, то цієї ж ночі зрубай п’ятсот беріз, звези їх докупи, поріж, порубай і склади. Як не зробиш цього — прощайся з головою.
Пішов гусячий пастух у клуню, упав на солому, гірко зажурився. І тут де не взялася мурашка й питає його:
— Чого зажурився, юначе?
— Горе мені, мурашко,— відповів королевич і розповів їй про все.
— Не бійся,— мовила мурашка, — іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш, усе, що велів король, буде зроблено. Ти колись пожалів нас, і ми допоможемо тобі цієї важкої ночі.
Пастух махнув рукою і пішов спати: все одно, мовляв, завтра йому кінець.
Наскликала мурашка силу-силенну мурашок, і всі вони гуртом узялися працювати: одні дерева валять, другі стягають докупи, треті ріжуть і рубають, четверті складають, а п’яті просіку прокладають. Поки сонце зійшло, усе було зроблено.
Розгнівалися дуже брати, що не пощастило їм занапастити брата, й послали його індиків пасти.
Знову почули вони, як брат співав, пішли до батька й стали набріхувати:
— Наш індичий пастух знову глузує з тебе. Співає, що він розумніший і дужчий за короля. І що може за одну ніч воскову вежу звести перед нашими хоромами. Не дозволяй, тату, щоб отой індичий пастух та глузував з тебе.
Покликав король найменшого сина та як гримне на нього:
— Ти знову з мене глузуєш?! Як так, то мусиш цієї ночі збудувати воскову вежу перед моїми хоромами. А не збудуєш — прощайся з головою.
Пішов індичий пастух у клуню, упав на солому, гірко тужить, а тут звідки не взялася бджола та й питає його:
— Чого зажурився, юначе?
— Ой, погано мені, бджілонько, — відповів королевич і розповів їй про своє горе.
— Не турбуйся,— каже бджола.— Іди собі й спи спокійно. Завтра встанеш і побачиш готову вежу. Ти пожалів нас, і ми допоможемо тобі в скруті.
Наскликала бджілка силу-силенну бджіл, і робота закипіла: ті носять віск, ті будують вежу. До схід сонця вежа була готова. Та гарна ж — такої ще ніхто ніколи й не бачив.
Не сподобалося старшим братам, що й цього разу їм не пощастило, і послали вони найменшого курей пасти.
Курячий пастух уже й співати перестав, щоб знову брати до нього не прискіпалися.
Та все одно пішли старші брати до батька набріхувати:
— Тату, курячий пастух знову з тебе глузує. Співає, що він розумніший і дужчий за тебе. Він, мовляв, може зробити такого дзвона, що коли той дзвонитиме, то вся наша країна почує. І цей дзвін він винесе й повісить у восковій вежі. Не довзоляй курячому пастухові з тебе знущатися!
Король покликав найменшого сина та як гримне на нього:
— Ти й досі наді мною знущаєшся?! Як так, то в цю ж ніч зроби дзвін, винеси його на воскову вежу, і хай він дзвонить так, щоб усі в нашій країні чули! А не зробиш — прощайся з головою!
Пішов королевич у клуню, упав на солому, геть нещасний. І тут раптом прилетіла ворона та й питає:
— Кар-кар, чого зажурився, юначе?
— Ой, лихо маю, ворононько,— відповів курячий пастух і розказав їй про свою біду.
— Не бійся,— відповіла ворона.— Іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш дзвона на вежі. І коли в нього дзвонитимуть, то почують усі, хто в нашій країні живе. Ти пожалів мене, я допоможу тобі цієї важкої ночі.
Наскликала ворона силу-силенну вороння, й усі вони полетіли до такого міста, де на майдані лежав дзвін. Зчепилися ворони між собою крильми, підняли того дзвона і перенесли на воскову вежу. Вранці пішов король із синами і всією челяддю до вежі й наказав курячому пастухові задзвонити. Взяв королевич вірьовку й легенько вдарив у дзвін — той задзвонив гучним жалібним голосом, ніби розповідав усій країні про несправедливість і горе. Обидва брати почули в тому голосі про свій злочин — як вони рідному братові очі викололи, а король — як він тяжко скривдив свого найменшого сина… Затремтіли їхні серця і розірвалися від страху. А молодий король старався так жити і правити, щоб не боятися голосу того дзвона.
