Два брати розумні, а третій дурень

Литовська казка

Жили собі три брати: два розумні, а третій дурень. Помираючи, батько залишив одному кота, другому собаку, а найменшому, дурневі, — дрюка. Старші брати продали кота й собаку і взяли за них багато грошей. А найменший свого Дрюка не продав, а лише сказав: «Мені він ще знадобиться». Через якийсь-то час усі брати пішли з дому.

Ідуть вони та й ідуть, аж бачать — стоїть халупа. А біля неї город, і там росте ріпа. Дурень забіг у город і ну ріпу рвати та в купу складати, рве та все кидає. Брати злякались і закричали на нього:

— Тікай мерщій, бо ще біду на нас накличеш!

А дурень рве й каже:

— Я ту ріпу рву, яка червона! — та все рве і кидає.

Тут як вискочить із халупи відьма та як схопить усіх трьох братів — і закрила в підпіччя. Це була старша дочка старої відьми.

А вона мала ще двох дочок,— вони саме полетіли з матір’ю-відьмою на відьомські вечорниці.

Незабаром знялася буря, вітер… То прилетіла стара відьма.

— Дивись, мамо! — закричала дочка.— Впіймала трьох кабанів, буде м’ясо!..

— А де ж ті кабани? — питає відьма.

— Закрила в підпіччя!

Стара відьма звеліла дочці спекти одного кабана, а сама знову полетіла кудись.

Старша дочка відкрила підпіччя й лагідним, тоненьким голоском питає:

— Чи є з вас тут хоч один, братики?

А дурень з-під печі:

— Ми тут!

Брати перелякалися, просять брата мовчати. А той не слухає та ще раз як криконе:

— Ми тут, тут!

Відьмачка тоді й каже:

— Вилізьте хоч один, братики!

— Лізь ти, дурню! — Кажуть брати та й випхнули дурня. Відьмачка умила його, посадила на лопату, поставила на припічок і каже:

— Ляж, братику, я тебе погойдаю.

А дурень хоч і дурний, а змикитив, що відьмачка хоче його в печі спекти. От він то криво ляже, то впоперек і все приказує:

— Коли ж я, панночко, не вмію… Коли ж, панночко, не вмію!

Тоді відьмачка сама сіла на лопату та й каже:

— Дивися — отак, отако!

А дурень хутенько за лопату та й упхнув відьмачку в піч, а сам знову заліз до братів у підпіччя.

На світанку прилетіла стара відьма з обома дочками. Витягла з печі свою дочку, не впізнала її — зжерла до кісточки й полетіла знову людей ловити. А вилітаючи, залишила вдома середульшу дочку й веліла їй другого брата спекти. З цією так само сталося, як і з першою. Прилетіла мати й цю дочку з’їла.

На третій день залишила стара відьма наймолодшу дочку господарювати. Звеліла їй третього брата спекти. А сама знову подалася кудись.

— Вилізьте хоч один, братики! — промовила дочка тоненьким голоском,

І знову брати дурня виштовхнули. Дурень лягає упоперек лопати та все приказує:

— Коли ж я, панночко, інакше не вмію!

Відьмачка хотіла показати дурневі, як треба на лопату сісти, та й сіла сама. Дурень засунув лопату в піч, а сам знову поліз у підпіччя.

Прилетіла стара відьма і з’їла свою останню дочку. їла, їла, аж дивиться — щось блищить. Відьма глип — а то обручка її найменшої дочки. Заголосила відьма:

— То це ж я всіх своїх дочок поїла!.. Я ж їм покажу! Усіх понищу! Щоб і духу їхнього не лишилося!

Відкрила вона підпіччя та й каже тоненьким голоском:

— Чи з вас, братики, тут е хоч один?!

А дурень озивається:

— Тут, тут ми, де ж би ми поділися!

— Вилізьте хоч один з вас, братики!

— Як тобі треба, то витягни,— знову озивається дурник.

Відьма й полізла туди, ткнула голову в підпіччя. А дурень як угилить її дрюком по голові — вона й ноги витягла.

Повилазили брати із-під печі й рушили далі в мандри. Дурень узяв із собою мертву відьму й дзвіночки із заслінкою. Брати казали йому не брати, але він і слухати не схотів.

Ідуть брати й ідуть. Настала ніч. Повилазили вони на дерева в лісі — переночувати. А вночі приїхали до лісу розбійники. На добрячих конях, у пишних каретах, одягнені в дорогу одежу. І зупинилися вони під тим самим деревом, де брати ночувати влаштувалися. Розвели вогонь. Кухар підвісив казана й став кашу варити. А дурень тут як задзвонить у заслінку. Брати кажуть йому: перестань дзвонити! А він ще гучніше дзвонить та ще й відьму скинув з дерева. Розбійники перелякалися — і врозтіч хто куди. А кухареві шкода було кашу залишати, то він назад і вернувся. Побачив біля каші дурня, а той і питає його:

— Чи смачна твоя каша?

— Ще я не пробував,— відповідає йому кухар.

— То роззяв рота — я тобі дам покуштувати!

Тільки-но кухар рота роззявив, а дурень — раз! — і відрізав йому язика. Кухар як зарепетує — і ходу! Розбійники ще більше перелякались і ну п’яти сушити. А дурень покликав своїх братів,— мовляв, злазьте уже з дерева. Позабирали вони всіх коней, карети, гроші, які покидали розбійники, приїхали додому і зажили щасливо.

Джерело: Литовські народні казки: Збірка казок.— К., «Веселка», 1988.
Переклад: Ольга Градаускенє

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up