Жили собі три брати: два розумні, а третій дурень. Помираючи, батько залишив одному кота, другому собаку, а найменшому, дурневі, — дрюка. Старші брати продали кота й собаку і взяли за них багато грошей. А найменший свого Дрюка не продав, а лише сказав: «Мені він ще знадобиться». Через якийсь-то час усі брати пішли з дому.
Ідуть вони та й ідуть, аж бачать — стоїть халупа. А біля неї город, і там росте ріпа. Дурень забіг у город і ну ріпу рвати та в купу складати, рве та все кидає. Брати злякались і закричали на нього:
— Тікай мерщій, бо ще біду на нас накличеш!
А дурень рве й каже:
— Я ту ріпу рву, яка червона! — та все рве і кидає.
Тут як вискочить із халупи відьма та як схопить усіх трьох братів — і закрила в підпіччя. Це була старша дочка старої відьми.
А вона мала ще двох дочок,— вони саме полетіли з матір’ю-відьмою на відьомські вечорниці.
Незабаром знялася буря, вітер… То прилетіла стара відьма.
— Дивись, мамо! — закричала дочка.— Впіймала трьох кабанів, буде м’ясо!..
— А де ж ті кабани? — питає відьма.
— Закрила в підпіччя!
Стара відьма звеліла дочці спекти одного кабана, а сама знову полетіла кудись.
Старша дочка відкрила підпіччя й лагідним, тоненьким голоском питає:
— Чи є з вас тут хоч один, братики?
А дурень з-під печі:
— Ми тут!
Брати перелякалися, просять брата мовчати. А той не слухає та ще раз як криконе:
— Ми тут, тут!
Відьмачка тоді й каже:
— Вилізьте хоч один, братики!
— Лізь ти, дурню! — Кажуть брати та й випхнули дурня. Відьмачка умила його, посадила на лопату, поставила на припічок і каже:
— Ляж, братику, я тебе погойдаю.
А дурень хоч і дурний, а змикитив, що відьмачка хоче його в печі спекти. От він то криво ляже, то впоперек і все приказує:
— Коли ж я, панночко, не вмію… Коли ж, панночко, не вмію!
Тоді відьмачка сама сіла на лопату та й каже:
— Дивися — отак, отако!
А дурень хутенько за лопату та й упхнув відьмачку в піч, а сам знову заліз до братів у підпіччя.
На світанку прилетіла стара відьма з обома дочками. Витягла з печі свою дочку, не впізнала її — зжерла до кісточки й полетіла знову людей ловити. А вилітаючи, залишила вдома середульшу дочку й веліла їй другого брата спекти. З цією так само сталося, як і з першою. Прилетіла мати й цю дочку з’їла.
На третій день залишила стара відьма наймолодшу дочку господарювати. Звеліла їй третього брата спекти. А сама знову подалася кудись.
— Вилізьте хоч один, братики! — промовила дочка тоненьким голоском,
І знову брати дурня виштовхнули. Дурень лягає упоперек лопати та все приказує:
— Коли ж я, панночко, інакше не вмію!
Відьмачка хотіла показати дурневі, як треба на лопату сісти, та й сіла сама. Дурень засунув лопату в піч, а сам знову поліз у підпіччя.
Прилетіла стара відьма і з’їла свою останню дочку. їла, їла, аж дивиться — щось блищить. Відьма глип — а то обручка її найменшої дочки. Заголосила відьма:
— То це ж я всіх своїх дочок поїла!.. Я ж їм покажу! Усіх понищу! Щоб і духу їхнього не лишилося!
Відкрила вона підпіччя та й каже тоненьким голоском:
— Чи з вас, братики, тут е хоч один?!
А дурень озивається:
— Тут, тут ми, де ж би ми поділися!
— Вилізьте хоч один з вас, братики!
— Як тобі треба, то витягни,— знову озивається дурник.
Відьма й полізла туди, ткнула голову в підпіччя. А дурень як угилить її дрюком по голові — вона й ноги витягла.
Повилазили брати із-під печі й рушили далі в мандри. Дурень узяв із собою мертву відьму й дзвіночки із заслінкою. Брати казали йому не брати, але він і слухати не схотів.
Ідуть брати й ідуть. Настала ніч. Повилазили вони на дерева в лісі — переночувати. А вночі приїхали до лісу розбійники. На добрячих конях, у пишних каретах, одягнені в дорогу одежу. І зупинилися вони під тим самим деревом, де брати ночувати влаштувалися. Розвели вогонь. Кухар підвісив казана й став кашу варити. А дурень тут як задзвонить у заслінку. Брати кажуть йому: перестань дзвонити! А він ще гучніше дзвонить та ще й відьму скинув з дерева. Розбійники перелякалися — і врозтіч хто куди. А кухареві шкода було кашу залишати, то він назад і вернувся. Побачив біля каші дурня, а той і питає його:
— Чи смачна твоя каша?
— Ще я не пробував,— відповідає йому кухар.
— То роззяв рота — я тобі дам покуштувати!
Тільки-но кухар рота роззявив, а дурень — раз! — і відрізав йому язика. Кухар як зарепетує — і ходу! Розбійники ще більше перелякались і ну п’яти сушити. А дурень покликав своїх братів,— мовляв, злазьте уже з дерева. Позабирали вони всіх коней, карети, гроші, які покидали розбійники, приїхали додому і зажили щасливо.
