Іде раз вовк понад лісом. Бачить — аж дятел дерево довбає.
— Дятлику, дятлику, ти довбаєш літо й зиму, чом же ти собі чоботи не видовбаєш?!
А дятел і відповідає:
— Мені чоботи ні до чого. А ти, вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, ріжеш, а зима надійде — ти й мерзнеш. Чом же ти собі й досі кожуха не пошиєш?
Вовк пригадав, що й справді у нього в люті морози зуб на зуб від холоду не попадає. Зажурився вовк, іде й плаче. А назустріч йому — лисиця. Вона й питає вовка:
— Куме, чого це ти плачеш?
— Як же мені не плакати, коли дятел каже: «Вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, а кожуха собі ніяк не справиш».
— Є чого плакати! Я тобі такого кожуха пошию, кумцю! Тільки принеси мені овечку.
Пішов вовк, зарізав овечку й приніс лисиці.
— Прийди завтра — і кожух буде готовий,— каже лисиця. З’їла вона овечку та й качається собі ситенька, гріється на сонечку. Приходить вовк.
— Ну, лисичко-ягідко, чи пошила вже мені кожуха?
— Пошила, кумоньку, пошила, тільки на комір не вистачило. От якби шмат конячої шкури на комір дістати!..
— А де ж його узяти? — питає вовк.
Лисиця й відповідає:
— Недалеко на толоці пасеться гарний жеребчик — от із нього вийшов би чудовий комір. Бери віжки й гайда зі мною! Ти придержиш його, а я й викрою, скільки мені на комір треба.
Підійшла лисиця з ножницями до жеребчика та чирк йому біля вуха. А вовк поруч із віжками націляється. Жеребчик злякався та як плигне, як понесе вовка, то в нього аж шерсть закуріла. А лисиця все кричить навздогін:
— Кумцю, тримай жеребчика, бо я ще не викроїла.
Вовк уже хотів відпустити віжки, та заплутався в них і ніяк не може вивільнитися. А жеребчик несе вовка прямісінько до свого подвір’я.
— Кумцю, кумцю, хапайся за ворота! — кричить лисиця здалеку.
Але де там вовкові за щось хапатися, коли його кістки по землі торохтять. Так і не вдалося йому надягти того кожуха, що лисиця пошила.
