Жила собі стара бабуся, і мала вона котика. Одного разу пішли вони віники різати. Нагнула бабуся берізку, а з неї і впав листочок — та прямо котикові на хвостик. Котик і заверещав:
— Бабусю, бабусю, небо валиться — я тікатиму!
— Не тікай, котику, нічого не валиться.
Ще один листочок упав котикові на хвостика. Котик знову кричить:
— Бабусю, небо валиться, тікатиму!
Та як кинеться навтьоки, як припустить!
Зустрів зайчика:
— Зайчику, зайчику, тікаймо, тікаймо скоріше, бо небо валиться!
— Хто це тобі сказав?
— Я сам бачив: мені на хвостик було упало.
І ну тікати! Ну тікати!
Зустріли вони лисицю:
— Лисичко, лисичко, тікаймо, тікаймо — небо валиться!
— А хто тобі, котику, сказав?
Я сам бачив: мені на хвостик було впало!
І ну далі тікати! Ну тікати!
Зустріли вовка:
— Вовче сірий, тікаймо, тікаймо — небо валиться!
— А хто ж тобі сказав?
— Я сам бачив: мені на хвостик було впало!
І ну тікати усі! Ну тікати!
Прибігли до лісу, знайшли хатку й позалазили в неї. Згодом усі дуже захотіли їсти, а їсти нічого. Радилися, радилися й надумали покликати собі на обід лося. Кажуть:
— Поховаймося, а коли лось прийде, кинемося враз на нього й розірвемо.
Лисиця вилізла на піч, котик вистрибнув на жердку, зайчик заліз під віник, вовк — під піч, а ведмідь — у піч.
Коли всі поховалися, то виявилося, що нікому йти лося кликати.
Сплигнула тоді лисиця з печі, пішла до лося й каже:
— Лосику, лосику, прийди до нас, ми тебе обідом почастуємо, — усього наварили, усього наготували.
Прибігла лисиця й знову на піч сховалася. Прийшов згодом і лось. Не встиг він двері прочинити, на нього усі й напали,— як і домовилися. Та лисиця була дуже вже прудка,— плигаючи з печі, звернула собі в’язи; а котик, плигаючи з жердки, поламав собі ніжки; а зайчик, із-під віника вилізаючи, виколов собі очиці, а вовк, вилазячи з-під печі, поламав собі ребра, а ведмідь, вибираючись із печі, переламав собі спину. А лось залишився живий і повернувся додому.
