Побіг раз собака з пастухом у поле. Забіг у кущі й наскочив прямо на вовка. Вовк хап собаку за шию та й придавив до землі. Завив собака з горя. Почув пастух, що собака виє, і ну гукати:

— Майстер, Майстер, Майстер! — так собаку звали.

Як почув вовк, що собаку кличуть майстром, перестав його давити та й питає:

— А який ти майстер?

— Я вмію шкури чинити,— каже собака.

А вовкові того тижня пощастило — аж п’ять шкур настарався: три здер зі старих кіз і дві з чималих ягнят. Відпустив вовк собаку та й каже:

— Ходімо зі мною, у мене п’ять шкур, ти мені їх вичиниш, і я тебе добре пригощу.

Так вони й домовилися. Собака приніс ті шкури і намочив під містком. Та сталася з собакою біда. Якось прошмигнув він у кухню, щоб залізти за піч і в теплі полежати, але сунувся між горшки та й перевернув один з молоком. А господиня розсердилась та й хлюпнула ополоник юшки на Майстра. Кинувся собака в, двері, а господиня ще й закричала йому вслід:

— Щоб я тебе тут більше не бачила!

Вибіг собака надвір, витирав-витирав лапами очі од тієї гарячої юшки, та одне око дуже боліло, став Майстер недобачати. Настали для собаки тяжкі дні: у хату ніхто не пускає, їсти не дають, а сам роздобути їжі неспроможний,— став він голодувати. Що робити? Як проголодався, витяг із-під містка одну шкуру й згриз її. На той день йому і вистачило. На другий день з’їв він другу шкуру, і так до останньої.

Через якийсь час і пішов собака з наймитом коней пасти, і знову нещастя — зустрів свого друга вовка. А вовк одразу й питає:

— Ну, майстре, чи вже вичинив шкури?

Собака, опустивши долу очі, каже:

— Недобре вийшло, не вичинив я вчасно шкури: заболіли в мене очі, а намочені шкури за той час погнили.

Вовк каже:

— П’ять шкур — не жарт, я тобі цього не подарую, подам на тебе в суд.

— Подавай,— відказав собака, — що зробиш, я ненавмисне їх занапастив, нещастя до того призвело.

— Яких ти суддів призначиш зі свого боку? — питає вовк.

— Я покличу суддів справедливих,— сказав собака, — своїх найкращих сусідів: цапа, кота і півня. А які будуть у тебе судді?

— Мені досить і двох, я покличу ведмедя та лисицю, лісовики розумніші за вас, домашніх.

На узліссі ріс великий дуб, біля нього й домовилися зустрітися завтра після снідання. Так домовились і розійшлися.

Назавтра вовк попросив ведмедя та лисицю — і вони втрьох прийшли на призначене місце й стали виглядати собаку з його суддями. А їх не видно й не видно. Ведмідь і каже:

— Ходім до дуба, я вилізу на дерево й подивлюся, звідти краще буде видно.

Прийшли вони до дуба. Ведмідь пихкав-пихкав, ледве виліз на дерево й роздивляється, коли це бачить: од села ідуть четверо. Ведмідь і міркує:

— Погано це для нас кінчиться, бо собака веде дуже поважних суддів: один із довгою сивою бородою, в білому, спереду в нього два кинджали, — як повз кущ іде, все гілки загрібає у руки; і другий в смугастому мундирі, довгу піку вгору задер; ну а третій, мабуть, якийсь військовий — одежа в нього оторочена сріблом, лацкани червоні, і несе два кривих кинджали.

Ведмідь злякався й подерся ще вище. Лисиця обережно прилягла за хмизом. Прийшли ті з села, а тут вовк сам стоїть. Півень зупинився й вигукнув:

— Боже поможи, хлопці! А де ж судді?

Лисиця, щоб краще роздивитися, ворухнулася за хмизом. Кіт подумав, що там миша, та плиг на хмиз. Лисиця подумала, що на неї нападає той зі списом, та як чкурне в ліс. Собака побачив, що лисиця біжить, подався за нею і кричить:

— Стій! Стій! Стій!

Страшно зробилося котові, і він кинувся на дуб. В цьому переполосі півень як закричить:

— Чи ви з глузду з’їхали, чи ви подуріли?! — та мах, мах, мах крильми — і на верхівку дуба. Злякався ведмідь, що аж двоє таких сильних на нього нападають,— один зі списом, другий з двома кинджалами,— тільки гуп на землю, перевернувся з голови на ноги й подався в ліс. Цап побачив, що таке робиться, задер бороду та й потрюхикав до череди. І залишився вовк сам-один, набридло йому це діло, поклявся він ніколи більше шкури не здирати, а їсти все підряд.