Давно колись був собі король і видав він наказ, щоб столітніх дідів не годували, а вивозили десь під ліс чи на болото й кидали, — хай, мовляв, там і помирають. Один син посадив на воза старого батька й повіз. А за ним слідом його малий синок подався. Зіпхнув син старого разом із возом з гори і йде додому. А хлопчик гукає:

— Тату, навіщо ж ти воза покинув?

А тому, що він більше нам ні до чого.

— А чим же я тебе вивезу, коли ти постарієш? Повернувся тоді син назад, забрав старого батька й привіз додому. Боявся, щоб ніхто не побачив, то й тримав його в клуні.

Настали тяжкі часи. Пішов син у клуню й скаржиться батькові:

— Тату, що ж це буде, скрута гнітить нас, вже й хліба немає ані зернини. Я лишив тебе живим, то порадь тепер, що маємо робити?

— Зніми, сину, стріху з повітки,— я її ще молодим у жнива немолоченим житом покрив. А як змолотиш — висип усе, разом з половою, в мішок, сядь на прудкого коня й лети, скільки кінь зможе, паровим полем, обома руками розсівай зерно на всі боки.

Син так і зробив: засіяв аж кілька шнурів. Прийшла осінь — нічого не сходить. Пішов він до батька в клуню та й каже: — Любий таточку, я все зробив, як ти велів, але не сходить нічого на полі.

— Не журися, сину. Піди вночі в поле, ляж на землю, приклади вухо й послухай, що жито говоритиме.

Пішов син, ліг на землю й чує, як жито одне до одного кличе: у-у-у!

— Ну, що чув? — питає батько.

— Та заукало то в одному кутку, то в іншому.

— Добре буде, сину.

Навесні йде син поле провідати. Чорне воно, нічого не сходить. І знову звелів батько піти уночі в поле землю слухати. Приклав син вухо до землі, чує, як посів говорить:

— Посунься, посунься, пусти мене!

Прийшов додому і розповів батькові.

— Все, сину, добре буде.

Настав час, жито зійшло, а десь посеред літа — стеблина об стеблину дзвонить — прямо стіна стоїть. А що вже колосок — ледве у жмені вміщається.

Був тоді голод великий, люди прохання послали королю. Виїхав король перевірити. їде полями — ніде жита немає, тільки в одному місці, дивиться, три шнури — як стіна. Велить король покликати господаря того поля.

— Кажи, звідки ти взяв зерна на посів? У всьому королівстві моєму немає такого поля. Кажи правду.

Чоловік і так і сяк викручується, але — нічого не зробиш — зізнався, що старого батька тримає, і той так порадив йому зробити.

— Коли вже твій батько такий розумний, приведи його сюди,— звелів король.

Привели діда до короля.

— Як ти, старий, такий розумний, то скажи, коли ти помреш?

— В останній день цього року, володарю.

— А я коли помру?

— На перший день великодня, володарю.

— А чи можна якось урятуватися від смерті?

— Мені не можна, а король може врятуватися, тільки задля цього треба буде піти йому на крадіжку.

Засміявся король і поїхав далі.

Однак по приїзді додому з його голови весь час не виходило дідове пророкування.

Наступав Новий рік. Послав король своїх слуг подивитися, чи живе ще той дід.

Посланці повернулися й кажуть:

— Просили на похорони, дід учора помер.

Зажурився тяжко король: чим ближче до великодня, тим тривожніше ставало в нього на душі. Тривога ота спати королю не давала. В ніч на Великдень устав він, одягся й вийшов до міста. Підійшов до тину, чує — хтось повзе.

— Хто ти? — питає король, побачивши злодія.

— Хто ти, той і я.

— То віднині будемо приятелями.

— А куди підемо красти?

— Ну, хоч би й до короля, я знаю його палац.

— Добре.

Підійшли до королівського палацу.

Зверху, де пани живуть, світиться. Злодій і каже:

— Лізь і послухай, що ті пани говорять.

— Але ж я не вмію по стіні лазити.

Тут злодій як зацідить королеві в голову:

— Який же ти злодій, що не вмієш по стіні лазити?!

Надів злодій на руки й на ноги залізні пальці, виліз, послухав, зліз і каже:

— Хочуть короля вбити. Завтра буде великий бенкет, покличуть короля й подадуть йому вино з отрутою.

Потім знову виліз по стіні й повернувся з двома скриньками, в яких було золото.

— Оце вже як повезло, то повезло!

Пішли вони в кінець міста і там у хатинці почали гроші ділити. Король узяв небагато. Повертаючись до палацу, він скрізь дорогою хрести на тинах ставив — так і позначив дорогу.

Назавтра запрошують вельможні пани короля на бенкет. Оточив король усі будинки своїм військом. Найвищий радник подав королеві келих вина.

— Кожний, хто пригощає гостя, спочатку сам випиває і тільки тоді наливає гостеві. Сам спершу випий,— звелів король. І всі його підтримали.

Ну, що тут вдієш — треба пити. Як випив радник — так і впав мертвий на місці.

Гукнув тоді король своє військо й звелів усіх панів, що його запросили, забрати.

Покликав король і того злодія, щедро обдарував його. Згодом злодій оженився й зажив собі щасливо — не треба було йому красти.

Видав король також наказ, щоб старих людей більше не знищували. «Молоді хай роботу роблять, а старі поради їм дають»,— сказав він.