Не для себе людина народжується

У однієї старої людини виросли три сини. Старші два розумними були, а третього за дурного мали. Його Давадоржи звали. Можливо, він і не був дурним, але старші брати завжди з нього кепкували. Що Давадоржи не зробить, їм смішно.

Загубив проїжджий гаманець із грошима, знайшов гаманець Давадоржи, до заходу сонця скакав, щоб віддати його проїжджому. Старші брати сміються:

— Дурень! Йому щастя до ніг упало, а він коня загнав, щоб удачі позбутися!

Прибилася до їхньої юрти вівця чужа, Давадоржи відвів її до хазяїна.

Старші брати гніваються:

— Дурень який! Треба було зарізати вівцю, м’ясо з’їсти, а він що зробив?!

Якось брати дали Давадоржи срібну монету, сказали:

— Поїдь на базар, купи собі що потрібно.

Поїхав Давадоржи на базар, брати насміхаються:

— Подивимося, що дурень купить собі! Напевно, стару обгортку від чаю купить.

Увечері Давадоржи повернувся. Брати запитують:

— Що купив? Показуй!

Давадоржи відповідає:

— Нічого не купив. Ходив-ходив базаром, нічого мені там не треба. Ось монета, беріть її назад.

Зовсім розгнівалися брати:

— Не хочемо жити з таким дурнем. Забирайся з нашої юрти куди хочеш!

Шкода стало старому батькові свого Давадоржи.

— Куди ви його женете з рідної юрти? Загине він у чужому місці!

— Може, і не загину, — каже Давадоржи. — Чув я, на Заході один мудрець старий живе. Запитаю його, як мені жити без юрти, без худоби, без коня.

Насунув шапку, попрощався і вирушив у далеку путь.

Незабаром прийшов він до одного ханства, а там біля кожної юрти вівці нерухомо лежать, коні ледве живі стоять і люди навкруги худі, сумні.

Давадоржи запитує:

— Що у вас тут сталося?

Відповідають люди:

— Скоро місяць, як висох наш струмок. Немає в нас більше води. Без золота прожити легко, без води — неможливо. Мине небагато часу — і всі ми помремо…

Давадоржи каже:

— Іду я на Захід до мудреця старого, щастя собі шукати. Запитаю заразом у нього, чому ваш струмок висох.

І пішов далі.

До заходу сонця побачив він на пагорбі юрту. З юрти тієї вийшли красуня-дівчина і стара жінка. Уклонився Давадоржи старій жінці, і вона йому вклонилася.

Потім він уклонився молодій красуні, а вона йому навіть не відповіла.

Тоді стара жінка сказала:

— Не сердься на мою доньку. Адже вона сліпа. Живе од віку без радості і світла.

Сказала так жінка і заплакала.

— Не сумуй, — сказав Давадоржи, — Йду я до мудреця старого собі щастя шукати, запитаю і про твою доньку: як їй прозріти.

І знову пішов на Захід. Ішов день, другий, третій, на сьомий побачив печеру біля підніжжя гори. Тут і жив старий мудрець.

Побачив старий Давадоржи, запитує:

— Яке лихо привело тебе до мене?

Давадоржи відповідає:

— В одному ханстві висохнув струмок. Гине там худоба, і люди ходять ледь живі. І ще: живе з матір’ю сліпа красуня. Шістнадцять років не бачить вона світла, не знає радості. Скажи, що треба зробити, щоб знову побіг струмок, щоб прозріла сліпа красуня?

Відповів мудрець:

— Нехай жителі ханства підуть до витоку струмка. Там вони побачать, як їм врятуватися. Сліпа красуня почне бачити, коли її лівої руки торкнеться юнак, призначений їй у чоловіки. Якщо встигнеш передати їм мою відповідь завтра до сходу сонця, — вони будуть урятовані. Не встигнеш — усе так і залишиться, як було.

Подякував Давадоржи старому і поспішив назад.

— Гей! — вигукнув мудрець. — Довгий твій шлях. Ось тобі кінь! Оглянувся Давадоржи — перед ним кінь буланий, осідланий. Скочив Давадоржи на нього і поїхав. Скільки часу скакав він, невідомо, тільки раптом згадав Давадоржи, що він не запитав мудреця, як йому прожити без юрти, без худоби, без грошей. Хотів повернути назад, але подумав: «Якщо повернуся, — не встигну завтра до сходу сонця передати відповідь мудреця. І тоді залишиться красуня сліпою і багато людей загине від спраги».

— Добре, — сказав собі Давадоржи, — іншим разом запитаю.

Під’їхав він до юрти на пагорбі: назустріч йому знову стара жінка вийшла, за нею сліпа красуня йде.

— Слухай відповідь мудреця! — вигукнув Давадоржи. — Твоя донька почне бачити, коли торкнеться її лівої руки юнак, призначений їй у чоловіки.

— Дякую тобі! — сказала стара жінка. — Тільки не знаю я, яка рука в неї ліва, а яка — права.

— А от ця ліва, — показав Давадоржи і торкнувся лівої руки красуні.

І одразу ж дівчина радісно вигукнула:

— Бачу! Бачу! І сонце бачу, і степ, і небо — усе бачу! Ах, яка я щаслива!

Мати кинулася обіймати Давадоржи, потім схаменулась і промовила:

— Отже, тобі і бути її чоловіком. Залишайся з нами жити. Є в нас юрта гарна, корови, вівці. Щодня будеш м’ясо жирне їсти!

— Не можу я зараз залишитися. Треба мені до сходу сонця встигнути до сусіднього ханства. Інакше загине там худоба і люди помруть від спраги.

Тоді красуня сказала:

— Не хочу з тобою розлучатися! Візьми мене із собою.

Посадив Давадоржи позаду себе на буланого коня наречену і помчав далі. Приїхав до сусіднього ханства, а там уже люди й рухатися не можуть: лежать у юртах, на смерть чекають. Вигукнув їм Давадоржи:

— Йдіть до витоку струмка — скінчаться тоді ваші нещастя. Відповідають йому:

— Немає в нас сил підвестися. Напевно, судилося нам померти від спраги!

Хльоснув Давадоржи буланого коня, сам поскакав до витоку струмка. Як приїхав, — одразу побачив: лежить там мертвий слон, загородив хоботом струмочок, вода вся убік тече. Відсунув Давадоржи хобот — і вода потекла на землю ханства.

— Тепер поїдемо до мого батька, — сказав Давадоржи нареченій. — Нехай подивиться, яка в мене буде дружина. І брати нехай подивляться, яка ти добра і красива.

Приїхали вони до річки, переправилися на інший берег і злізли з буланого коня відпочити. Раптом бачить Давадоржи: на піску срібляста рибка лежить напівжива, ледь плавцями червоними ворушить. Мабуть, її хвилею викинуло на берег.

Шкода стало Давадоржи рибки. Узяв він її обережно і пустив У річку.

Відпливла недалечко рибка і промовила людським голосом:

— Стій на місці, нікуди не йди!

І сховалася під водою.

Зовсім небагато минуло часу, як раптом з річки виїхав вершник на чалому коні, під’їхав до Давадоржи, сказав голосно:

— Тебе водяний хан кличе до себе. їдьмо швидше!

— Що ти? — каже Давадоржи. — Навіщо я до нього поїду?

— А ти, виявляється, боягуз. Водяного хана злякався!

— Чого мені його лякатися? — відповідає Давадоржи. — Давай поїдемо. Подивлюся я, як живе водяний хан.

І наказав він нареченій їхати на буланому коні до батька, чекати там на нього. Коли наречена поїхала, Давадоржи сів позаду вершника, і кінь одразу ж кинувся у воду. Давадоржи оговтатися не встиг, а чалий кінь уже перед ханським палацом зупинився. Увійшов Давадоржи до палацу — назустріч йому водяний хан поспішає, у руках рибку сріблясту з червоними плавцями тримає.

— Здрастуй, друже, — мовить хан. — Урятував ти від смерті мою доньку улюблену.

Тільки-но хан слова ці сказав, — перетворилася рибка на дівчину зі сріблястим обличчям і червоним, наче золото, волоссям.

— Залишайся жити в нас, — каже хан. — Буде тобі донька моя за дружину, юрту дам тобі простору, табун морських коней подарую. Слуг тобі дам вірних і швидких.

Давадоржи відповів:

— Не можу я в тебе залишитися. Чекають на мене наречена і батько. Хто його без мене годувати буде, старого?

— Якщо так — не буду тебе утримувати, — мовив водяний хан. — Дам я тобі на прощання три подарунки, а ти вже сам дивися, що з ними робити. От тобі шапка. Насунеш її на очі — ніхто тебе не побачить. От тобі молоток золотий. Удариш ним сім разів по землі — з’явиться золота юрта. А от тобі шуба бараняча. Надягнеш шубу, труснеш нею тричі — дощ з неба поллється. Три години злива йти буде.

І по цих словах наказав хан вивезти Давадоржи на берег.

Сів знову Давадоржи на чалого коня — умить на березі опинився. Зліз з коня — той одразу ж стрибнув у воду, — немов ніколи його і не було.

Йде Давадоржи додому, поспішає, на плечі шуба бараняча накинута, у рукаві шапка-невидимка захована, за пазухою молоток золотий лежить.

До заходу сонця побачив Давадоржи рідний будинок, насунув на очі шапку — зробився невидимим. Дивиться — поруч з їх старою юртою нова стоїть. Підійшов Давадоржи до нової юрти, чує, як старший брат каже:

— Не можна більше в цьому степу жити. Сонце усю траву випалило, худоба загинула, верблюди, і ті здохли. Лише буланий кінь залишився, на якому наречена дурня до батька приїхала. Давай поїдемо звідси!

Другий брат відповідає:

— Хіба можна покласти на одного буланого коня і нашу юрту, і батьківську? Та ще треба посадити на коня наречену дурня.

Мовив сердито старший брат:

— Навіщо нам із собою батька брати? Він уже такий старий, що навіть овець пасти не може. І наречену дурня тут залишимо. Увечері, як ляжуть вони спати, ми сядемо на буланого коня, візьмемо свою юрту й рушимо до річки.

Вирішив Давадоржи не заважати братам. Украли вони вночі буланого коня і поїхали геть. А Давадоржи увійшов нечутно у своїй шапці-невидимці до батьківської юрти, ліг біля входу і накрився баранячою шубою.

Уранці, як розвиднілося, Давадоржи прокинувся і зняв із себе шапку-невидимку.

Кинувся до нього батько, наречена підбігла. На радощах не знають, що казати. Обіймають, чаєм з молоком пригощають.

Давадоржи сів чай пити, а батько мовить:

— Добре, що ти приїхав. Лихо в нас: два місяці дощів немає. Уся трава вигоріла. Ніде пастися худобі, вона і загинула вся. Треба звідси їхати скоріше. Зараз піду братам твоїм скажу, щоб готувалися у дорогу.

Давадоржи батька зупинив:

— Не треба ходити до них. Поїхали вони вночі на моєму буланому коні, а вас тут помирати залишили.

Батько засмутився, потім почав лаяти невдячних синів:

— Хоч би шматок повсті залишили, юрту полагодити; геть уся продірявилася!

— Такому лиху зарадити можна, — сказав Давадоржи.

Вийшов він з юрти, відійшов на сім кроків, дістав золотий молоток, ударив ним сім разів по землі. Одразу ж на цьому місці золота юрта з’явилася. Так блищить, що очам на неї дивитися боляче.

Спочатку батько дуже зрадів золотій юрті, а потім промовив:

— Навіщо нам золота юрта, якщо всі сусіди поїдуть звідси? Не можна тут залишатися, — бачиш, трава уся вигоріла — ніде худобі пастися.

На ці слова Давадоржи нічого не сказав, одягнув на себе баранячу шубу, труснув нею тричі — і одразу дощ уперіщив. Три години дощ лив безупинно. А коли скінчився, — трави в степу зазеленіли, ожили полеглі вівці, замукали голосно корови.

— Ех, — мовить батько, — тепер би нам коня!

Не встиг він сказати таке, тупіт кінський почув. Це прибіг буланий кінь. Побачив кінь Давадоржи, заіржав весело й біля юрти золотої зупинився.

А наступного дня брати повернулися ледь живі. Розповіли, що скинув їх буланий кінь посередині степу і побіг назад… Довелося їм кинути в степу свою юрту і плентатися додому пішки. Ледь живі дісталися.

Давадоржи каже:

— Добре! Живіть з нами. Тут усім місця вистачить.

Батько насупився, однак сперечатися не став, а теж сказав:

— Нехай живуть. Тільки їм трошки розуму додати треба.

Узяв він ташур[1] і ну дубасити невдячних синів. Б’є і приказує:

— Не для себе людина народжується, а щоб іншим від неї добре було! Думайте про інших, і вам добре буде!