Болячка

Один король був такий нещасливий, що не міг викохати жодної дитини: всі його діти вмирали ще в сповиточку. Нарешті народилося в нього один за одним двоє синів. їм минуло по кілька років, і вони вже мали своїх вихователів. Але молодший вчився куди краще й пильніше, ніж старший.

Якось прийшов до палацу жебрак просити милостиню. А то був чаклун.

Король звелів дати йому грошей — жебрак не схотів узяти. Звелів король дати хліба — теж не бере. Тоді король сам вийшов до жебрака й питає, чого йому треба.

— В тебе є двоє синів. Віддай мені одного, як не хочеш, щоб смерть забрала обох,— каже жебрак.

Переказав король вимогу жебрака королеві, а та йому:

— Ми вже стількох дітей поховали: невже втратимо й цих двох? Краще віддамо одного.

Нічого не вдієш, король згодився — хай жебрак бере одного з двох королевичів. Жебрак дозволив, щоб король залишив собі того сина, який йому наймиліший. Король віддав молодшого.

Тільки-но вийшли з міста й посідали відпочити, жебрак питає королевича:

— Як ти гадаєш, чи далеко ми. відійшли від палацу твого батька?

— Здається мені, що з півмилі,— мовив королевич.

А старий сміється:

— Еге! Вже миль із дванадцять!

Нарешті він привів королевича до замку в дрімучому лісі, де ніхто не жив, і сказав йому:

— Бачиш оцей стіл? Схопиш його за ріжок — матимеш усе, що тільки забажаєш з їжі та питва. Я піду на рік мандрувати. Ти без мене мусиш щодня підмітати всі покої. Ось тобі ключі від замку — тільки двох крайніх покоїв не відмикай.

Королевич самотою прожив у замку цілий рік. Учився, читав книжки й писав. І щодня підмітав усі покої.

За рік чаклун повернувся, саме коли королевич обідав.

— Як ся маєш? Подобається тобі тут? — спитав старий.

— Подобається. В мене все є,— каже королевич.

— Ну, то я піду ще на рік мандрувати. А ти не забувай усі покої підмітати щодня. Тільки гляди ж — не відчиняй отих двох.

І чаклун знову подався світ за очі.

Королевич прожив сам один ще цілий рік. Аж ось чаклун повернувся й знову спитав, чи добре йому тут.

Королевич заприсягся, що має все, чого душа забажає, бо справді на столі з’являлося все, ледве він брався за ріжок.

Чаклун пішов у світ знову.

І тут королевич, який за два роки порозумнішав, став думати:

«Чого ж це дід не дає мені відмикати ті два покої?»

Наважився й відімкнув один покій — а там повно книжок. Розгорнув він одну книжку, розгорнув другу, третю — цікаво! Заглибився в читання й геть забув, що треба підмести покої.

Потім відчинив другий покій — а там іще більше книжок; були між ними й чаклунські.

Королевич перечитав їх усі і в кінці однієї книжки вичитав, що в замку є льох, де замкнено троє коней.

Він заходився шукати скрізь. Нарешті побачив у підземеллі залізні двері й зараз же їх відімкнув. Там у стайні стояло троє коней — геть чисто всі в гною, тільки голови та спини було видко.

Королевич узяв лопату й вила і став відгортати гній. Вичистив стайню, знайшов відро й приніс води.

Аж тут один з коней заговорив до нього людською мовою:

— Дякуємо тобі за добро, яке ти нам зробив. Але тобі буде дуже погано, коли ти нас не послухаєш. Як чаклун повернеться та дізнається, що ти зробив — уб’є тебе спересердя. Отож, ледве він зайде до замку й спитає: «Як ся маєш?»—кажи йому: «Добре, дідусю!»—а сам щодуху тікай у двір. Там ударишся об землю й миттю обернешся на кібця. Тоді лети в світ.

Так і сталося. Але чаклуй обернувся на великого яструба й погнався за кібцем.

Кібець долетів до замку, де біля відчиненого вікна сиділа молода королівна, став красенем-голубом і влетів до її кімнати. Щосили вдарився об підлогу й знов обернувся на вродливого юнака. Королівна глянула й дуже здивувалася. Королевич розповів їй усе, як було.

— От зараз,— каже,— чаклун етапе жебраком і прийде до вас, ясна королівно, просити милостиню. Тут він мене й схопить. Але я обернуся зернятком. Прошу вас, ясна королівно, вкиньте мене в миску з крупою й висипте ту крупу на землю. Чаклун зараз же стане півнем і почне хутко клювати крупу, а я скочу вам на палець — обернуся перснем. Ось так і врятуюся, з вашої ласки.

І справді — дивиться королівна — до неї йде жебрак просити милостиню. Королівна присунула до нього миску з крупою, він ураз обернувся на півня й почав жадібно клювати.

Королівна нахилилася, одне зернятко скочило їй на палець і стало перснем.

А півень виїв усю крупу та як закричить: «Нема! Нема! Не спіймав!»

Глянула на нього королівна та й каже:

— Гидка ти потворо! Бодай тебе пси на шматки роздерли.

І зараз же перстень обернувся на пса й роздер чаклуна на шматки. А пес тієї ж миті перетворився на гарного юнака. Хотіла королівна його в себе затримати, але він сказав, що йому треба рушати в далеку подорож. Подякував і повернувся до замку в лісі, де троє коней стояли в підземній стайні, знов завалені гноєм по самісінькі вуха.

Повикидав королевич гній, нагодував коней, напоїв, і зробились вони такі гарні та баскі, що й словом не сказати!

— Он там у саду стоять дві закриті діжки. Йди, хлопче, змий собі в більшій чуприну — вона стане золота. А в меншій умочи палець правої руки, і він теж блищатиме, як золото,— каже середульший кінь

Зробив усе це королевич, і чуприна його справді стала золота, а палець на правій руці заблищав, як золото.

Повернувся він до коней, а третій кінь мовить:

— Вирви в кожного з нас по волосині з хвоста. Коли тобі буде щось потрібно, викреши вогню й запали одну волосину — ми зараз прискачемо й допоможемо тобі

Королевич зробив, як йому радили коні, й рушив у світ. А щоб ніхто не бачив його пальця й чуприни, замотав руку й голову ганчір’ям.

Прийшов він до одного королівського замку й питає, чи нема для нього якоїсь роботи.

Король звелів його привести й спитав, чому це в нього замотані рука й голова. Юнак відповів, що в нього болячки.

Тоді король наказав, щоб каліку наставили кухарчуком та щоб двірський лікар лікував його, але про цей наказ хутко всі забули.

А в того короля було три дочки. Якось король поїхав до костьолу й узяв із собою двох старших дочок, а наймолодшу залишив удома.

Тоді було літо, отож юнака поставили в городі, щоб сторожував. А через те, що він ходив завжди із замотаною рукою й головою, всі звали його Болячкою.

Городник і собі пішов до костьолу, слідом за королем, а Болячці наказав стерегти просо, щоб птахи не поклювали.

Ліг Болячка під муром у городі, викресав вогню й запалив одну волосинку з трьох, що йому дали копі. Зараз же до нього примчав баский кінь і привіз на собі дорогу одежу. Болячка одягся, скочив на коня й почав їздити кружка по просі, аж поки геть його витолочив.

Королівна саме дивилася в вікно й бачила, як мчав кінь із городу, і хоч здивувалася дуже, нічого не сказала батькові.

А городник повернувся, побачив, що просо витолочене, і пішов до короля скаржитись — мовляв, це Болячка недогледів.

— Що ж із ним вдієш? Може, заснув? Пробачмо йому! — каже король.

Наступного дня просо виросло ще буйнійте.

За тиждень король знов поїхав до костьолу й хотів був узяти з собою найменшу доньку, але вона сказала, що хвора. Городник теж пішов слідом за королем до костьолу, а сам наказав Болячці не спати й краще стерегти просо.

Тоді Болячка знов запалив волосину, і до нього примчав кінь. Юнак скакав по городу, скільки хотів, і знову витолочив просо.

Королівна бачила з вікна і коня, і вершника, але не бачила, де вони поділись.

Повернувся городник, глянув — просо геть витолочене. Побіг до короля та король не схотів його й слухати, а коли назавтра просо виросло ще буйніше, гостро висварив городника.

За тиждень сталося те саме. Королівна бачила вершника чудової вроди. який на її очах так утоптав просо в землю, що від нього й сліду не лишилося.

Городник знов побіг до короля, але той не схотів карати Болячку й знов висварив городника, коли побачив ранком стигле просо, яке вже треба було косити.

Через якийсь час король оголосив, що хоче віддати своїх дочок заміж, усіх трьох одразу, і призначив день, коли мали з’явитися до замку найхоробріші рицарі й вельможі сватати королівен.

Король звелів зробити три золоті яблука й дав кожній доньці по яблуку, сказавши:

— Котрому це яблуко віддаси, той і буде твоїм чоловіком.

З усіх кінців світу поз’їжджалися рицарі й вельможі, бо королівни були дуже гарні із себе. В призначений день усі стали лавами в дворі замку.

Найстарша королівна пішла перша, оглянула рицарів і дала одному золоте яблуко. Друга королівна йшла слідом за нею і зробила те саме.

А найменша королівна кілька разів пройшлася між лавами, але нікому не дала золотого яблука, їй не сподобався ніхто.

Дуже здивувався й засмутився король, бо хотів усі три весілля відгуляти разом. Він призначив ще один день і дозволив навіть ремісникам з’явитися до замку. Знову зійшлося кількасот юнаків, але королівна жодному не дала золотого яблука.

Король уже не знав, що робити, і почав радитися з міністрами. А ті йому й кажуть:

Якщо королівна гордує оцими юнаками, гарними та вельможними, треба її покарати. Звели, королю, скликати всіх двірських слуг, нехай вибирає з-поміж них.

Так і зробили. Коли слуги стали лавами, король спитав, чи нікого не бракує. Тут згадали, що нема Болячки. Послали по нього й поставили в лаві.

Королівна пройшла туди й назад, побачила між слугами Болячку й, не міркуючи довго, віддала йому золоте яблуко.

Всі почали реготати й глузувати, але король призначив доньці й Болячці день шлюбу.

Чоловіків двох старших дочок він забрав до палацу, а меншу дочку з Болячкою оселив на псарні. Королівна терпляче зносила всі глузування, бо щиро любила свого чоловіка.

Незабаром старий король оголосив сусідньому королю війну; умова була така, що війська їх мають зустрітися лише на три дні — чиє військо переможе в бою, той і виграє війну.

Король скликав військо, двоє його зятів теж лаштувалися йти в похід. Болячка дуже просив, щоб йому дали коня, але зяті лише насміялися з нього, та й король сказав:

— Краще залишайся вдома й доглядай моїх собак.

Та Болячка все просив, і зяті, аби тільки він одчепився, порадили королю дати йому кульгаву шкапу, що паслася біля замку на луці.

— Поки він на тій шкапі трюхикатиме, вже й війна скінчиться; отож нам через нього ганьби не буде,— сказали вони.

Дали Болячці кульгаву шкапу, і він почвалав слідом за військом.

Та виїхавши за місто, він зараз викресав вогню, запалив волосину — і тут де не взявся баский кінь, а на ньому панцир і різна зброя.

Прив’язав Болячка кульгаву шкапу до дерева, сам одяг рицарський панцир, скочив на баского коня й помчав слідом за військом.

Під’їжджає і бачить, що вороже військо перемагає, а солдати вже оточили короля, його тестя: от-от уб’ють або заберуть у полон.

Кинувся Болячка на допомогу і врятував короля з небезпеки.

Королівське військо підбадьорилось, вдарило на ворога й розбило його вщент.

А Болячці в тім бою поранило палець правої руки.

Старий король побачив, що в незнайомого рицаря кров тече з пальця, роздер свою хустку пополам й, віддавши йому половину, подякував за допомогу та спитав, як його звуть.

Болячка змовчав і сховався серед війська.

Король запросив усіх рицарів до свого замку й гарно їх почастував.

Може, за півдня причвалав сюди й Болячка на своїй кульгавій шкапі. Королівські зяті побачили й почали з нього глузувати, питаючи, які рицарські подвиги він вчинив у бою.

Болячка нічого не відповів на глузування, мовчки їв разом з дружиною недоїдки, які їм прислали на псарню, а потім намовив дружину, щоб вона прив’язала оту половину хустки, якою був замотаний його палець, в умивальні до королівського рушника.

Король здивувався, побачивши половину хустки, яку сам віддав незнайомому рицареві, але не встиг спитати, звідки вона взялася, бо дістав звістку, що сусідній король зламав умову й знову готує своє військо до бою.

Назавтра мав бути другий бій. Болячка знов попросився, щоб і його взяли: король не відмовив.

І знову все було, як учора: Болячка примчав баским конем на поле бою і кинувся бити ворога. Він не остерігся, і стріла так само влучила йому в палець, поранила до крові.

Король зав’язав йому руку й дуже просив до себе на бенкет, та Болячка знітився й зник серед війська. А коли рицарі почали бенкетувати в замку, він оддав дружині другу половину королівської хустки й наказав прив’язати в умивальні до рушника.

На третій день була ще більша битва. Болячка мчав попереду всіх; як побачив, що короля схопили — кинувся і врятував його, а тоді став на чолі війська, повів його на ворогів і розгромив їх.

І втретє король подякував Болячці й, знявши з пальця дорогий перстень, на знак своєї королівської ласки, одяг йому на палець.

Та хлопець знову сховався так, що його не могли знайти, хоч і шукали скрізь.

А вдома віддав перстень дружині й попросив, щоб та непомітно поклала його в королівській умивальні.

Побачивши свій перстень в умивальні, король дуже здивувався й почав питати зятів, чи не знають вони, що це за знак. А ті й кажуть глумливо:

— Треба Болячку покликати, певне він знає, хто це зробив.

Король покликав Болячку й питає:

— Це ти почепив на рушник в умивальні половину моєї хустки?

А той відповідає:

— Не я, а моя дружина.

— А другу половину хустки хто прив’язав? Хто перстень поклав? — знов питає король.

— Не я, а моя дружина,— знов каже Болячка.

Тут королівські зяті почали з нього глузувати, а він їм на те:

— Як не вірите мені, сідайте обидва на коней і їдьте на замкову площу. Там побачите, правду я кажу чи ні.

Зяті хотіли відбутися жартами, але король наказав їм сідати на коней і їхати на замкову площу. Отож вони мусили послухатись.

Дивляться, а Болячка мчить їм назустріч на баскому коні. Скинув шмаття з голови, скинув з руки — чуприна й палець засяяли щирим золотом.

Отоді зяті вгадали, хто був той незнайомий рицар. І злість їх узяла, і заздрість. Вихопили мечі, кинулись на нього, а він двічі махнув мечем— так вони й попадали з коней.

І тут старий король зняв із себе корону та й віддав її Болячці. А двох злих зятів наказав вигнати геть.