Старий князь сидів на дубовій лаві, вкритій ведмежою шкурою. Яскраво палахкотіли дрова в печі, а він ніяк не міг зігрітися.
«Життя минає»,— сумно подумав він. Підвівся з лави і підійшов до вікна. Навколо буяла соковита зелень. З веселим галасом бігали наввипередки діти.
— Цій землі потрібні мудрі й справедливі правителі,— стиха промовив князь.
Сам він завжди прагнув бути розважливим і добрим правителем. Часом радився в державних справах зі своєю дружиною, бо ж вона була розумна й добра. Шкода, що так рано пішла з життя… Коли б то їхній син знайшов собі вірну подругу, подібну до неї! Та де ж її шукати?
Нараз за вікном почулося лопотіння крил. Визирнув князь і здивувався: зовсім неподалік на дереві сидів орел.
— Князю, не ятри собі серця турботами про долю рідної землі,— мовив птах.— Пошли молодого князя Добромира — нехай шукає собі у світах добру, мудру й шляхетну дружину.
— А як він її впізнає?
— По руках. Руки в неї будуть найкрасивіші. Він сам повинен її впізнати. Отоді ти можеш бути спокійним і за його долю, і за долю свого краю.
Сказав орел ці слова й зник.
Замислився князь: «А чи були гарні руки в моєї дружини? Була вона мудрою, доброю і ніякої роботи не цуралася. Та чи руки в неї найкрасивіші?»
Покликав князь сина:
— Сину, моє життя згасає. Хочу я, щоб з тебе був справедливий і мудрий правитель. Та спершу приведи в наш дім невістку. Бери за жінку дівчину гідну тебе і нашого краю. Щоб допомагала вона тобі доброю порадою і була другом у горі й радості. Иди у світ і знайди таку подругу-помічницю, якою була для мене твоя мати. Є тільки одна умова — у неї мають бути найкрасивіші руки. Зрозумів?
Добромир не мовив ані слова. Ще ніколи не йшов він усупереч батьковій волі. Бо князь усе життя правив мудро й справедливо, мужньо боронив рідну землю, захищав її від ворогів.
А батько тим часом вів далі:
— Ось тобі браслет. Його носила твоя мати. Нехай же він прикрасить руку твоєї обраниці. Але пам’ятай — то має бути найкрасивіша рука.
Другого ранку вирушив молодий Добромир у дорогу. їхав лісами, степами, продирався крізь густі хащі. Минав міста і села. Не раз відкривалися перед ним гостинні ворота, не раз траплялися гарні на вроду дівчата, і Добромир пильно приглядався до їхніх рук. Одні — гладенькі та білі,— вони не знали тяжкої праці. Інші — смагляві та міцні — могли й тятиву на лук натягнути.
Якось їхав Добромир лісом. Раптом дерева ніби розступилися, і він побачив село. Під’їхав до першої хати, зіскочив з коня, відчинив старі, рипучі двері й опинився всередині. Біля вікна сиділа дівчина з рудою косою. На колінах у неї лежало сіре полотно, а на ньому палахкотів червоний маків цвіт. А поруч сиділа чорнява дівчина і нанизувала з сонячних шматочків бурштину намисто. Обидві схопилися з лави, коли побачили лицаря. Добромир уклонився дівчатам і спитав:
— А чи самі ви живете, дівчата?
Рудокоса засміялася:
— Та ні, ми живемо з матір’ю та третьою сестрою.
— Дозвольте мені у вас спочити — стомився я в дорозі.
Одна дівчина застелила для нього лаву рушником. Руки у неї були білі й тендітні. Друга також мала гарні, засмаглі на сонці руки.
Поглянула чорнява дівчина у вікно й каже:
— Сонечко сідає, зараз повернуться з поля мати й сестра. Зранку там льон збирають. А в нас руки ніжні, до такої роботи не звичні.
Аж ось скрипнули хатні двері. У хату зайшли жінка і молода білява дівчина зі снопиком льону в руках.
— Здоров будь, гостю!— мовила господиня. — Я зараз розтоплю піч і внесу тобі свіжого молока.
— Я, мамо, сама внесу,— і білява дівчина зникла в сутінках.
Мати заслала стіл скатертиною, дівчата зняли з полиць глиняні миски й дерев’яні ложки. З’явився на столі й коровай, на кленових листках випечений. У темних сінях, як сонячний промінь, заясніла коса наймолодшої дівчини. Вона несла глечик з молоком. Добромир глянув на її руки — невеличкі й геть подряпані цупкими стеблами льону. Вечірнє сонце позолотило і глечик, і руки дівчини. Добромир відчув, як закалатало в нього серце, ніби виривалося з грудей. Згадалися йому батькові слова, і він подумав: «Ось вони, найкрасивіші руки. Руки, які не бояться праці, допомагають старій матері, руки, такі ж гарні, як і серце дівчини».
Підвівся молодий князь Добромир, низько вклонився дівчині. А тоді, коли вона поставила глечик на стіл, надів їй на руку браслет — найдорожчу річ свого роду.
