Зібрались якось діти ледь не з усього села, оточили Балакиря та й питають:
— Балакирю, а чи то правду кажуть, що ти у нас усе знаєш?
— Ну, це, діти, зовсім не так. Нема такого чоловіка на всенькому світі, щоб він усе знав. Дещо, звісно, я знаю. Питайте, що знаю — відповім, чого не знаю — промовчу. Згода?
— Згода! — відповіли гуртом діти. — Скажи, Балакирю, чого лелека, що у нас на хаті живе, завжди на одній нозі у гнізді стоїть?
— Ну, це просто, — відповідає Балакир. — Бо якщо ж він і другу ногу підніме, то тут же впаде.
— А чому, — питає другий, — у нашого діда Гната чуб білий, а борода чорна?
— І це просто пояснити. Чуб у дідуся почав рости, як тільки він народився, а борода, як йому шістнадцять років стало. Виходить, що чуприна старіша, от вона й почала раніше сивіти.
— Балакирю, — питає третій, — а чому мисливець, коли стріляє, ліве око заплющує?
— Тому, що коли він і праве око заплющить, то нічого не побачить.
— Балакирю, Балакирю, — питає четвертий, — а скільки зірок на небі?
— Ну, це я точно знаю, — говорить Балакир. — Два мільйони триста тисяч двісті сорок п’ять штук.
— Невже ти всі до однієї порахував?
— А от якщо не віриш, то візьми й сам порахуй.
— Балакирю, скажи, що головніше — місяць чи сонце? — питає один хлопчик.
Замислився Балакир, вуса поволі розправив та й каже:
— По-моєму, місяць усе-таки ліпше за сонце. Ну як би ми в темну ніч ходили, якби не було місяця?
— А якби сонця не було?
— Не страшна біда. Коли вдень його нема, ми ж із ліхтарем не ходимо, бо й так видно.
— Балакирю, кажуть, що вода в морі солона?
— Правда, сину, правда.
— А чому?
— Це для того, щоб риба в морі не засмерділася, — відповів Балакир.
— Скажи, Балакирю, де бог живе? У хмарах, так?
— От чого не знаю, того не знаю. Бог же мене в гості до себе не запрошував ні разу — от у чім штука.
— Балакирю а як розумним стати? — питають діти.
— Це дуже просто, — відповів Балакир. — Коли розмовляє розумний чоловік, ніколи його не перебивай, а уважно слухай. Коли ти сам говориш і бачиш, що тебе слухають, то уважно прислухайся до своїх слів, щоб не сказати дурниці. Як тільки будеш так робити, тоді й станеш розумним чоловіком.
Сидять вони, бесідують. В цей час підходить Іванча. Плаче, сльози рівцем по обличчю течуть.
— Що трапилось, Іванчо? — питає Балакир. — Хто зобидив тебе?
Зняв Іванча з плеча новісінькі черевички, підняв ногу, а із п’яти кров дзюрком ллється.
— На гвіздок наступив, — хлипаючи відповів Іванча.
— Хіба ж це біда? Тобі ще поталанило, — відповідає Балакир. — Взув би новенькі черевички — зробив би дірку в них. Дома б сварились. А нога — що нога? — до весілля і знаку не буде.
— І справді, — зрадів Іванча. Плакати перестав і сів до гурту.
— А тепер я вам, діти, загадку загадаю. Слухайте уважно, не перебивайте, — говорить Балакир. — Ось як це було. Погнав одного разу один пан дванадцять віслюків на базар продавати. Дорога була далекою. Втомився. «І чого це я пішки йду? Сяду на одного віслюка. Легше буде». Сів на віслюка. їде, батіжком свою череду підганяє. «Дай, — думає, — віслюків своїх полічу». Порахував — і що ж — одинадцять виявилось. «От біда, — подумав. — А й справді згубив одного по дорозі».
Зліз з віслюка, хотів було йти шукати, та подумав: дай-но ще раз перелічу. Порахував — дванадцять. Зрадів. Сів на віслюка і в дорогу.
Не доїжджаючи до села, де базар був, знову віслюків рахувати почав. «Що таке? — одинадцять та й годі!»
Зліз з віслюка, знову рахує.
— Раз, два, три…
Нарахував дванадцять.
— Що за мара? — вигукнув.
В цей час ішов селом селянин.
— Слухай-но, друже, — звернувся до нього пан. — Скільки ти бачиш віслюків? Я ось тільки-но рахував — дванадцять було, а як тільки сяду на віслюка, один кудись дівається.
Посміхнувся дядько та й каже:
— Віслюків усього тринадцять, тільки один двоногий.
— А як ви гадаєте, діти, скільки було віслюків? І що то був за двоногий віслюк? Га? — попитав Балакир та й пішов собі далі.
