Жив собі в одному гірському аулі юнак-джигіт. Влучним стрільцем він був і найбільше у світі любив полювання. Настала пора тому юнакові одружуватись, а він не хоче. Яких тільки наречених мати не вибирала, а він все відмовляється… А мати у нього була вже в літах, хотілося їй на старості в домі помічницю-невістку мати, хотілося внуків поглядіти… Довелося їй звернутися до синових товаришів…
— Одружіть мого сина! — просить вона. — Він буде відмовлятися, а ви не відпускайте, поки його не вмовите.
Друзі з радістю погодилися виконати материне прохання. От прийшов якось юнак кликати їх на полювання. А вони й кажуть:
— Не підемо, поки не виконаєш нашого прохання!
— А що я повинен зробити? — здивувався юнак.
— Поклянися виконати, тоді скажемо.
Поклявся юнак виконати будь-яке бажання. Тоді вони поставили вимогу:
— Пора тобі одружитися. Приведи в дім дружину, зроби, як мати хоче.
— Добре, — згодився юнак. (А що йому було робити? Адже він дав клятву!) — Тільки вибирайте мені наречену самі.
Висватали йому друзі красиву іі добру дівчину, привезли звідкись здалеку. Відгуляли весілля, принесли радість старій матері.
Та юнак, як і раніше, щодня ішов на полювання. А коли повертався додому, кожного разу хвалився Перед молодою дружиною, який він знаменитий стрілець. Дружина за його наказом знімала із свого пальця каблучку і піднімала над головою, а він натягав лука і посилав стрілу прямо крізь каблучку… Страшно було дружині, але суперечити чоловікові вона не сміла і тільки марніла та блідла день від дня.
Помітила це свекруха, яка дуже полюбила невістку, і питає її:
— Що з тобою, дочко? Чому ти стала така бліда, така змарніла? Хіба тобі погано у нас?
— Добре мені у вас, — відповідає невістка, — та чоловік мій щодня, як повертається з полювання, примушує мене знімати каблучку і тримати її над головою, а сам посилає стрілу прямо в цю каблучку… Мені страшно… Боюсь, уб’є він мене!
Приголубила її свекруха і каже:
— Не журись! Коли він сьогодні примусить тебе тримати каблучку, ти скажи йому: «Якщо вже ти такий джигіт, змагався б з Умаром, сином Умаровим. А то хвалишся своєю влучністю перед жінкою!»
Повернувся надвечір чоловік з полювання, велить дружині каблучку знімати, а вона йому й каже:
— Коли ти такий джигіт, змагався б з Умаром, сином Умаровим!
Спалахнув юнак і відповідає:
— Я не я буду, якщо не знайду цього Умара і не поміряюся з ним силою! — і відразу зібрався в дорогу.
Ішов він, ішов.
Чи багато, чи мало, — скільки доріг виходив, нам невідомо. У кожного зустрічного запитував: де аул Умара, сина Умарового? А коли знайшов аул, дізнався, де сакля Умарова, прийшов, став біля воріт і крикнув:
— Ей!
Вийшов назустріч гостю хазяїн, запросив до себе. Нагодували його, напоїли…
— Скажи, хлопче добрий, чого ти ходиш? Що шукаєш? — став розпитувати гостя Умар, син Умарів.
— Нічого я не шукаю! — каже юнак. — Прийшов попробувати, хто з нас кращий стрілець.
Посміхнувся Умар, син Умарів:
— Сьогодні відпочивай, завтра подивимось.
А юнакові терпець уривається! Рано-вранці наступного дня просить він хазяїна:
— Умаре, бери свого лука? Підемо силою мірятись.
— Підемо, якщо не терпиться, — згодився Умар, син Умарів.
Знайшли вони простору галявину.
— Візьми лука, — звелів Умар, син Умарів, — і стріляй угору.
Пустив юнак стрілу в небо, і незабаром вона повернулась на землю та й упала прямо біля їхніх ніг. Тоді зігнув свого лука Умар, син Умарів, і теж вистрелив угору.
— А тепер повернемось додому! — сказав він юнакові.
— Почекаймо, треба ж подивитись, куди стріла упаде!
— Коли моя стріла упаде, вона сама про себе сповістить.
Повернулися вони додому. Юнак не може заспокоїтись, раз у раз питає:
— Чи не час уже твоїй стрілі назад прилетіти?
— Ні! — спокійно відповідає Умар, син Умарів.
І вечір пройшов, і ніч пройшла, і ранок настав, а він все каже: «Ні!» На другий день, коли зібралися вони обідати, подув сильний вітер, зашумів, засвистів…
— Що за буря? — здивувався юнак.
— А! Це моя стріла, напевне, повертається, — відповів Умар, син Умарів.
Пішли вони на галявину, і стріла прямо біля їхніх ніг у землю встряла.
— Як, хлопче добрий, ще хочеш зі мною змагатись? Я можу тобі ще багато дечого показати.
Опустив юнак голову, подякував Умарові, синові Умаровому, і пішов собі.
Дома він розповів дружині про свої пригоди і ніколи більше не стріляв у каблучку. А мисливець він був хороший. І зажили вони з тих пір спокійно і дружно.
