Про Янка Полінка

Був собі один різьбяр із жінкою, і не було у них дітей. От жінка його й просить, нехай він хоч із дерева їй дитя виріже. Він і вирізьбив таку гарну дитинку та й приніс жінці додому. Вона стала дитя в колисці колихати й співати йому такої пісеньки:

Люлі, синку, люлечки,
Зварю тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.

І враз — диво! — з поліна зробилася жива дитина. То її та пісенька живою поробила.

От уже тому хлоп’яті минуло дванадцять, закохався він у рибальство. Та й сказав батькові, щоб справив йому золотого човника. Попливе, бувало, Янко геть-геть у море на своєму човнику, наловить рибки, припливе й батькові дома допоможе. А матері сказав, як приносила йому обід, щоб його не кликала, поки він плаває на воді. А був на тому морі змій та й запримітив хлопця. Взявся він скувати собі цимбали, щоб був такий голос, як у матері Янка Полінка. Ото раз озвався змій на тих цимбалах, а Янко подумав, що то його мати.

Змій гукає:

Припливи, мій любчику,
Несу тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.

Приплив Янко, а змій спіймав його та й поніс до своєї господи. А в змія була жінка Оленка. От змій привів його до Оленки, загадав, щоб натопила добре піч, укинула туди Янка Полінка та й спекла.

А сам пішов собі.

От напалила вона піч.

— Янку Полінку, ходи сюди!

Той прийшов до печі, а вона йому:

— Сідай лиш на лопату!

А він каже, що не знає, як сідати, якби вона показала. Вона його й сюди й туди, і праворуч, і ліворуч, а він усе не навчиться, як йому на ту лопату сісти.

Та й знов каже:

— Покажи, як мені сісти!

Вона й сіла. А Янко Полінко як схопив лопату та Оленку в піч. А перед тим палацом, де жив змій, та стояв височенний дуб. Янко Полінко видерся на дуба, геть аж на вершечок.

Коли тут і змій прийшов.

Ворота були заперті, от змій став та й гукає:

— Оленко, Оленко, відчини!

Не обзивається Оленка. Змій подумав, що вона кудись пішла або заснула. Перескочив браму та й увійшов до палацу. Заглянув у піч, а далі вийшов до воріт і співає:

— Вжарилося, вшкварилося Полінкове м’ясо!

А Янко Полінко з дуба:

— Вжарилося, вшкварилося Олен чине м’ясо!

Змій почув. Коли дивиться — аж Янко на дубі. Він ну гризти зубами того дуба — не вгризе. Тоді пішов до коваля, щоб той скував йому залізні зуби.

І ото як став уже тими залізними зубами гризти, а дуб от-от упаде, Янко Полінко заплакав на дубі.

Коли саме летить над ним табун гусей, хіба з п’ятнадцятеро. Янко Полінко й просить:

Гуси, гуси, гусоньки,
Візьміте на крилонька!
Понад полем, лісами
Понесіте до мами.
Є там їсти-пити,
Є в чім походити.

— За нами другі летять, нехай тебе візьмуть!

Коли летить другий табун.

Янко й до них так само.

А другий табун йому одказує:

— За нами ще одна гуска летить, вона тебе візьме!

Він тоді й співає:

Гуско, гуско, гусонько,
Візьми-бо на крилонька!
Понад полем, лісами
Та понеси до мами.
Є там їсти-пити,
Є в чім походити.

А та гуска йому:

— Сідай мені на крила!

Та й понесла його до неньчиного двору.

От мати пече пироги та:

— Тобі, діду, один і мені один.

А Янко Полінко в дворі:

— А мені й нема?

Вони вже на нього тих пирогів і не ділили, бо думали, що його змій із’їв. А він знову:

— А мені й нема?

Тоді вже мати вибігла з кухні:

Ой синочку, любчику!
Варю ж тобі юшечку.
Я тебе й поколисалась,
За тобою й наридалась.

А далі жили вони вже вкупі без пригоди.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up