У вівчарського ватага був пес Бурко, який багато літ йому вдень і вночі так добре стеріг вівці, що вовк і поткнутись не смів до кошари. Та що ж, як старий Бурко окривів і не мав жодного зуба.
— Старого пса хіба що на смітник! — сказав ватаг.— Нащо він мені отакий немічний.
Та взяв собі молодого песика, погладив та й пустив його в кошару.
Лежав старий Бурко на смітнику голодний, і жаль його брав на свою долю. Настала ніч. Молодий пес заліз собі в Буркову будку та й простягся на підстеленій костриці. Коли йде вовк. Старий Бурко спав чуйно й запримітив вовка. Хотів перескочити пліт, та ноги його не несли, бо був голодний.
От зажурився він та й ліг собі знову, а сам думає: «Як отак жити, нехай мене краще вовк із’їсть». Та й не гавкнув.
От іде вранці ватаг доїти овець, аж однієї немає. Тоді він собі й міркує:
«Якби старий Бурко стеріг, то не дав би вовкові вівці».
Покликав його до себе, гарно погладив, добре нагодував. А старий Бурко тулився до його ніг і аж стрибав з радощів. Увечері не лежав він ні на смітнику, ні в будці, а стеріг кошару, бо знав: куди вовк раз прийшов, туди прийде і вдруге.
Вовк і прийшов, бо вже не боявся.
Коли це Бурко заступив йому дорогу:
— А чого тобі тут треба?
— Ну, чого треба, вівці треба! — каже вовк.
— Іди, розбійнику, я тобі вівці не дам! — загарчав на нього Бурко.
— Та дай одну, нам на двох буде; однак твій хазяїн тебе не годує.
— З вовком знатися — лиха набратися,— відповів старий Бурко.— Вчора не нагодував мене хазяїн, то був я голодний і слабий, от тобі й легко було вівцю вкрасти. А сьогодні мене добре нагодовано, знову я дужий і вівці не дам.
— Як не даси вівці, то виходь зо мною боротися! А знаєш, що тр таке? — лякає Бурка вовк.
— Добре, добре, забаглося тобі боротися, то бійся за себе. Як відбуду свою службу біля овець, то одразу вранці вийду в ліс та й будемо боротися! Гаразд?
Вовк тільки забурчав на те й побіг у ліс поміч собі збирати, бо хотів зігнати злість на Буркові. От підмовив ведмедя й лисицю, щоб йому допомогли.
А Бурко вже добре знав вовчі звичаї, то й собі пішов у ліс не сам, а взяв з собою свиню й старого кота, давніх своїх приятелів. Хоч і сам він припадав на одну ногу, і ті вже не дуже молоді, зате всі були вірні побратими.
Як побачили їх ведмідь з лисицею, то так перелякалися, що й годі.
— Ой братики,— гукнув ведмідь,— бачите, як той перший усе нахиляється,— мабуть, камінці збирає, він нас поб’є ними!
А то Бурко на ногу припадав, а ведмедеві здалося, що він підбирає камінці.
— Ой-йой, а той другий шаблею рубає на всі боки,— скрикнула лисиця.
А то кіт махав собі хвостом, ідучи, а лисиці здавалося, що він шаблею махає.
А як почули ще вони свиняче рохкання, то й зовсім полякалися. Ведмідь виліз на дерево, а лисиця заховалася в тернині.
А Бурко з приятелями підійшли до лісу. Кіт собі воркоче весело «врні-врніврні». А лисиця подумала, що він каже «в терні, в терні» і зараз на неї скочить. Як вискочить же вона з тернини та — драла! Тут свиня як зарохкає під деревом «хррі-хррі». А ведмедеві почулося «вгорі, вгорі»,— мовляв, знає, що він там на дереві, та й хоче під ним коріння підрити, он як риє своїм писком. Ведмідь далі не барився, як скочить додолу та й погнав щодуху горами й долинами, аж загуло за ним. Зостався вовк сам, радий, що з шкурою втік.
А старий Бурко загавкав, аж луна лісом пішла,— радів, що побратими допомогли йому прогнати оту дику зграю далеко за гори.
З того часу було йому на кошарі добре аж довіку.
