Були собі чоловік та жінка. Жили вони у старій і вбогій хатині, берегли кожну копійку, але скільки не бились, ніяк не могли вилізти із злиднів.
От одного вечора прийшла до них стара-стара баба, ще бідніша за них, та й просить:
— Пустіть мене, люди добрі, переночувати!
А ці убогі чоловік та жінка були справді добрими людьми. Вони пожаліли її і кажуть:
— Ми, бабусю, з радістю пустимо вас, та тільки нема у нас чого дати вам на вечерю. Оце є у нас в хаті тільки шмат черствого хліба, та й усе.
Бабуся і за це щиро подякувала. Сіла вона в кутку на ослінчику, поїла хліба всмак і запила холодною водою. Потім господиня постелила їй на лежанці біля печі, всі полягали і добре виспались. Вранці узяла бабуся свій клуночок і зібралася в дорогу.
— Ну, хазяєчко моя мила, дякую тобі красненько, що пустила мене переночувати, — сказала вона на прощання господині. А потім додала таке: — Бачу я, що прядеш ти на веретено, а у мене є з собою прядочка. От я і зоставлю її тобі, щоб ти мене добрим словом спом’янула.
Жінка спершу не хотіла й слухати про такий дорогий подарунок. Та коли гостя добре попросила, вона таки взяла прядку і поставила до комори. Потім провела невідому бабусю до воріт і розпрощалася з нею.
Як тільки смеркло, запалила жінка каганець, сіла за подаровану прядку і спробувала прясти. І що ж вона побачила?! Диво та й годі: прядочка пряла золоту нитку!
— Чоловіче! Біжи сюди мерщій! — закричала жінка, не тямлячи себе від радості.— Поглянь, який ми дарунок дістали від перехожої баби! Ця прядка пряде нитки із щирого золота!
Зраділи вони, так зраділи, що й не сказати. Жінка зразу стала прясти з усієї сили, а нитки в’язать у пасма. На другий день пішов чоловік продавати їх у місто і вторгував цілу купу грошей. Золоті нитки дуже сподобалися людям у місті. Вони давали за них добрі гроші і казали чоловікові приносити ще хоч би й скільки.
Тоді наші господарі накупили у місті багато їжі й одежі і з того часу почали добре жити. Жінка тільки те й робила, що пряла чудові золоті нитки, а про горе й бідність вони зовсім забули. За красиву золоту пряжу незабаром поставили вони собі гарний будинок, замість старої дерев’яної халупки.
Коли вже було у них всього досхочу, шкода зробилося чоловікові, що жінці доводиться стільки прясти. І що ж він придумав? Не полінувався, пішов до міста і купив мотор, щоб не треба було жінці крутити прядку ногою. Та не встиг він приладнати мотор, як прядка розвалилась на дрібні шматочки.
— Ах ти ж роззява, ах ти ж одоробло! Чим же я тепер буду прясти? Як же ми житимемо без золотих ниток?! — заголосила жінка.
— Та чого ти побиваєшся? — умовляв її чоловік.— Та в нас же усього вдосталь, можеш відпочити!
Жінка перестала плакати, і зажили вони заможно і безтурботно, не знаючи лиха, хоч і не було у них уже золотої прядочки.
От якось надвечір зайшла до них знову незнайома бабуся і попросилася переночувати. Та господиня, почувши, що хтось просить, не схотіла навіть оком глянути на змерзлу стару жінку, а тільки накричала на сердешну:
— Чого ти припленталась до мене? Аби тільки грязюку в світлиці наносити! Іди кудись в інше місце! Чи ти, може, думаєш, що мої дорогі перини для таких старчих, як ти?
І з цими словами вигнала вона бідну бабусю у холодну ніч. Та не встигла бабуся відійти і півверсти, як раптом зайнявся вогонь, почалась пожежа і новий будинок скупих господарів згорів дощенту. Не залишилось нічогісінько, тільки ще більші злидні, ніж були колись.
