Так воно було чи ні, та жили колись чоловік і жінка, й мали вони непутящого сина. Ріс у того дядька добрий сад, а в закутні була яма. Якось дядько проходив біля тієї ями й загледів, що звідти вистромив голову змій. Видно було, що змій не збирається нападати, тож дядько подумав: «А чи не заприязнитися мені з ним, може, він мені сад охоронятиме?»
Як подумав, так і зробив. Сказав жінці, аби та, як видоїть корову, залишила добру миску молока. Узяв дядько молоко, відніс і поставив біля ями. Змій вистромив голову, випив молоко й вивергнув із себе повнісіньку миску золота. Дядько зрадів і став щодня приносити змієві молока. А змій давав дядькові золота. Завели ті люди добряче господарство і жили собі в достатку й горя не знали, ще й сусідів наділяли.
Аж ось дізнався про ту таємницю їхній непутящий син та й подумав: «Як ждати, доки той змій сипне золота за миску молока, то краще вбити його й забрати все золото зразу». Як подумав, так і зробив. Узяв меча й пішов до ями. Рубонув змія, та тільки кінчик хвоста відтяв, бо той вивернувся. Розгнівився змій та й проковтнув хлопця.
Саме тоді нагодився дядько. А змій йому й каже:
— Жили ми як добрі сусіди, допомагали одне одному. Та прийшов твій син, Щоб убити мене, а я його проковтнув.
— Я жертвую тобі свого негречного безпутного сина. Не гнівайся, давай знову жити по-доброму, як досі жили.
А змій йому й одказує:
— Е ні, не жити вже нам по-доброму. Ти мене побачиш і зразу згадаєш про сина, і жаль тебе візьме, бо хоч який він був, а твоя кров рідна. А я тебе побачу — і заболить мені хвіст, що його відтяв твій син. Скінчилась наша приязнь.
І змій зник із саду. А дядькові статки пішли на впадок.
