Була собі кукурудзинка. Сиділа вона в мішку разом з багатьма іншими кукурудзинками, чекала весни й мріяла: «Настане весна, мене посадять у землю, я викину пагінчик, зав’яжу зернятка, ті наллються соком, достигнуть, і буде їх багато-багато, цілий світ».
Але одного дня її разом з іншими зернятками зачерпнули з мішка й замість того, щоб посадити в землю, висипали в розпечений казан смажитися.
Казан дуже розпікся, зернята порум’яніли й почали лускати. Наша кукурудзинка теж розпашілася й подумала, що коли ще хоч на мить зостанеться в казані, то геть засмажиться і пропаде. Треба негайно вирватися звідси. Вона підскочила, випала з казана додолу й покотилася на вулицю.
Та лишень мовила на радощах: «Я вільна!», побачила її жаринка з печі й гукнула:
— Кукурудзинко, ти куди?
— Я врятувалася від смерті, а тепер подамся у широке поле, туди, де чисте повітря і вдосталь води,— одказала кукурудзинка.
— Візьми й мене з собою,— попросила жаринка,— бо коли я тут лишуся хоч на мить, то геть зітлію.
— Що ж, ходімо,— мовила кукурудзинка.
Зраділа жаринка, сяйнула вогнем, вистрибнула з печі, й вони покотилися собі.
Котилися так, котилися, доки не угледіла їх соломинка.
— Кукурудзинко й жаринко, куди це ви так дружно прямуєте?
— Ти нас питаєш? — озвалася жаринка.— Ми втекли від видимої смерті. Тепер хочемо знайти якесь гарне місце й там оселитися.
— Візьміть і мене з собою! — стала благати соломинка.— Як не візьмете, мене заметуть і викинуть на смітник або в піч, чи ще якесь лихо мені заподіють.
— Гаразд, ходімо з нами,— погодилися кукурудзинка з жаринкою, й усі рушили далі.
Кукурудзинка з жаринкою котяться, а соломинка підстрибує. Отак ідуть вони, весело гомонять, аж це трапився їм струмок. Вода в ньому хлюпотіла й вигравала на сонці. Наші мандрівники спинилися й стали радитися.
— Як нам перейти цей струмок? — спитала соломинка.
— Ходімо берегом, може, місток трапиться,— радить жаринка.
— Та ні! — заперечила кукурудзинка.— Навіщо нам шукати містка, коли й так перейти можна? Ти, соломинко, ляж поперек струмка замість кладки, а ми з жаринкою перейдемо по тобі на той бік, відтак і тебе перетягнемо. Соломинка погодилася й лягла упоперек струмка.
Кукурудзинка вмить перекотилася на другий бережок. А жаринка стала на цьому бережку й замислилася.
— Ти що, злякалася? — дорікнула їй кукурудзинка.— Я й не думала, що ти така боягузка. Якби була знала, то нізащо не взяла б тебе в товариство.
Жаринці соромно зробилося від тих слів, вона вся спаленіла.
— Ні, кукурудзинко, я не боягузка! — одказала й ступила на соломинку-кладку.
Та лишень докотилася вона до середини струмка, як соломинка спалахнула і обидві опинились у воді. Бідолашна жаринка одразу зашипіла й погасла, а залишки соломинки понесла течія.
Страшно стало кукурудзинці, заплакала вона гірко.
— Ой, нетямуща я, не подумала як слід і занапастила свої ми докорами друзів.
Після того вже нічого їй не хотілося, і вона залягла в землю.
Настала осінь, усе живе позавмирало на зиму. Струмок скувало кригою. Та як пригріло весняне сонце, крига скресла, струмок зажебонів. З землі повитикалася молода травичка, зійшли васильки та імбирець, зацвіли червоно й жовто квіти. А там, де лежала кукурудзинка, виткнувся кукурудзяний пагінець. Він щодня підростав, доки не виросло ціле стебло. На стеблі зав’язалося кілька качанів. На качанах наливалися соком зернятка. Зернятка достигли, й кожному з них передалася пам’ять тієї кукурудзинки, що втекла з казана, пам’ять про її друзів — жаринку й соломинку.
Минуло багато років. Обабіч струмка розпросторився кукурудзяний лан, і кожне кукурудзяне зернятко зберігало пам’ять кукурудзинки-прародички.
