В одному селі жили такі нестелепні на розум люди, що не знали навіть, звідки до них вода прибуває й куди вона далі тече.
Якось до того села залетів лелека й сів собі на чинор.
Збіглося все село, стали його роздивлятися.
— Що воно за чудасія? — питають одне одного, але ніхто нічого певного сказати не може.
Звичайно, і в таких селах є свої розумаки. Тож тільки вони можуть відповісти на подібні питання. Був розумака і в цьому селі. Приходять до нього односельці, показують на лелеку й питають, що воно таке. Той подивився й мовив з докором:
— Ну й дурмани ви! Не питайте: «Що воно?», коли не хочете накликати на свої голови гніву божого, а питайте: «Хто він?», бо це божий посланець. Утямили?!
— Раз до нас завітав сам божий посланець, то його треба як годиться пошанувати й добре почастувати. Чого ж ми стоїмо? — заметушилися дурмани.
— Звичайно, треба почастувати!
— А що він їсть? — запитав один.
— Коржі! — відповів другий.
Тієї миті лелека наслідив на землю білим.
— О, божий посланець кисляк п’є! — загукали враз дурмани. Кілька з них збігали додому й принесли кисляку.
— Ви наш староста, ви найрозумніший серед нас, тож лізьте на дерево й почастуйте божого посланця,— заходилися прохати розумаку.
— Я з ним не знайомий,— одказав той,— Якщо я йому не сподобаюся, він може мені лихе заподіяти. Тож коли хочете, аби я живий і здоровий повернувся на землю, принесіть мотузок і прив’яжіть мені до ноги. Як тільки побачу, що божий посланець розгнівався, гукну: «Тягніть!», і ви стягнете мене.
Дурмани принесли довгого мотузка й прив’язали розумаці до ноги. Той поставив на голову миску кисляку й поліз на дерево. Коли вже дістався майже до самої верхівки, лелека сполохався й замахав крильми, щоб злетіти. Розумака й собі злякався й зарепетував:
— Тягніть мерщій, бо він мене заб’є!
Кілька чоловіків смикнули за мотузку, але розумака головою застряв між гіллям. Бачать дурмани, що нічого не вдіють, усі гуртом ухопилися за мотузку й потягли щосили. Додолу гепнувся сам тулуб, а голова лишилася на чинорі.
— Куди поділася голова? — спитав котрийсь із дурманів.
— А хіба він мав голову? — перепитав другий.
— Хто його знає…— одказав третій.
— Треба спитатися в його жінки! — порадив четвертий.
Ось приходять та й питають:
— Тітко, ваш чоловік мав голову чи ні?
— Мабуть, мав, бо як жував коржа, то кивав бородою,— відповіла жінка.
Виходить, мав-таки голову! — вирішили ті й побігли назад до чинора.
Довго ще думали-гадали дурмани й нарешті дійшли висновку, що розумака не вгодив божому посланцеві, а той відірвав йому голову та й полетів.
