Жив колись один вовк. Дуже любив він красти й жерти овець. І до пори до часу це йому миналося. Та одного разу кістка застряла вовкові в горлі. Йому забило дух тільки піна з рота котиться. Злякався сірий і подався до лікаря.

— На твою болячку нема ради,— сказав той.— Надто глибоко застрягла кістка. Доведеться тобі сконати.

Жахнувся вовк і гірко-гірко заридав.

Неподалік бродив болотом лелека — жаб ловив. Почув плач, підійшов до вовка й питає:

— Що з тобою, вовче, чого плачеш?

— Ет, не питай,— відказує той.— Настав край моєму життю. В горлі застрягла кістка, а лікар нічого не може вдіяти.

Жаль зробилося лелеці.

— А підійди-но ближче! — каже він вовкові.— Батько мій був лікар. Я теж трохи на цьому знаюся.

— О любий приятелю! — зрадів вовк.- Якщо вирятуєш мене з цієї халепи, я зроблю для тебе все, що тільки забажаєш.

Лелека устромив свого довгого дзьоба звірові в горло й витягнув кістку.

Вовкові одразу полегшало, він підвівся й подався геть.

— Почекай, а хто ж обіцянку виконає? — гукнув йому лелека.

— Тобі ще мало? — гаркнув Хижак.— Ти ж застромив мені в пащу свою голову, й вона лишилася цілісінька. Адже я міг тебе зжерти. Геть мені з-перед очей та більше не потрапляй, бо з’їм.

Нічого не підказав на те лелека, тільки подумав, що тим, хто забуває про добродіяння, допомагати не варто.