Жило колись двоє сусідів: один багатий, а другий убогий. У багача великий двір, розкішні будівлі, садок і ставок, табуни, отари та ще багато всякого добра. Поралися коло худоби й по господарству кілька наймитів і слуг. І ще мав заможний сусіда три вродливі дружини[1].

А в бідака лише стара хатина на невеличкому подвір’ї та якесь там злиденне збіжжя. Ходив він на поденщину, заробляв мізерні гроші, з того й жили вони з дружиною та маленьким синочком.

Одного вечора бідак прийшов виморений з роботи й сидів на тапчані, сьорбав пісну юшку. Раптом у ворота постукали, і на подвір’я зайшов сусідів наймит. Привітався й мовив:

— Тебе кличе хазяїн. Піди, каже, й мерщій приведи його до мене.

— Навіщо я здався твоєму хазяїнові? — спитав бідак.

— Не знаю, ніби хоче тобі щось важливе сказати.

Убогий знехотя підвівся і подавсь до багача.

Той лежав на тапчані поверх шовкових ковдр і попивав чай. Молодий слуга розтирав йому волохаті й грубі, мов колоди, ноги.

— Ходи-но сюди, сусіде,— озвався багач до бідака.— Ніколи ти до нас не. заходиш, нічого не просиш у мене, хоч знаю, тобі не з медом живеться.

— Кожен живе, як може,— відповів убогий.

— Ти дуже гордий чоловік! — скривився багач.— Однак сядь біля мене.

Бідак сів скраєчку на тапчан.

— Хочу тебе щось розпитати,— почав заможний сусіда,— Ти ж знаєш, у мене всього доволі, хіба що пташиного молока немає. Але й дня не минає без клопоту. Ні радості тобі, ні втіхи. Ледачі слуги гнівлять мене, псують мені кров, за що мушу їм прочухана давати. А гризні моїх огурних жінок кінця-краю нема, тільки лементовище й чути. Мене одне дивує: ти такий убогий, не маєш навіть тисячної частки того, що є в мене, а дома в тебе спокій і лад. Жодного разу я не чув, щоб ви сварились чи жінка твоя плакала, наче нема у вас чим журитися. Мало того, часто-густо чую у вашому дворі сміх. Скажи, чого воно так?

— Ми й справді ніколи не сваримось. Я не цураюся ніякої роботи. Жінка це знає й щиро піклується про мене. Вона й сама до роботи вдатна, хазяйновита. За це і я її шаную, ото й нема їй через що плакати. До того ж є в нас перлинка. Завжди, як випаде вільна хвилина, забавляємося з нею, втішаємося.

Багач відпустив бідака і глибоко замислився.

— Якщо одна перлина так потішає моїх сусідів, то я куплю три й забавлятиму ними своїх жінок.

Другого дня він купив три перлини, приніс додому, сів на тапчан, покликав своїх дружин, дав кожній по одній і сказав:

— Сядьмо кружка й позабавляймося.

Старша дружина глянула на свій подарунок, тоді зиркнула на подарунки інших дружин. їй здалося, що її перлина дешевша. Середульша й молодша дружини так само подумали про свої подарунки. Отож через заздрощі вони зчинили такий рейвах, аж хата ходором пішла.

Багатій розлютився, відлупцював жінок і, сумний, подався до бідака. Ще з вулиці почув радісний сміх. Зайшов на подвір’я й побачив, що сусід із жінкою милуються своїм дворічним синочком, забавляються з ним. І невимовно раді з того.

— Я купив три перлини, та вони не принесли мені щастя,— обізвався багатій.— Навпаки, через них тільки пересварилися мої жінки. Яка ж то у вас перлина, що ви нею не можете натішитися.

— Ех, сусіде, сусіде! — озвався бідак.— У нас не та бездушна коштовність, про яку ви кажете. Наша перлинка — дорогенький наш синочок, якого ми любимо дужче за все. Хіба може бути на світі щось дорожче й краще за дитятко?

Нічого не відказав на те багатій, тільки похнюпився й подався додому.

[1] Шаріат дозволяє мусульманину, залежно від його достатку, мати до чотирьох шлюбних жінок.