Пузир

Був собі пузир, круглий ненажера-пузир. Котиться він якось дорогою, а назустріч йому кіт.

— Куди йдеш, волоцюго-коте?! — спинив його пузир.

Кіт нашорошив вуха, глипнув сердито й одказав:

А тобі що до мене, надутий пузирище?!

— Я тебе з’їм!

— Ну й безкебетний ти! — каже кіт.— Ще побачимо, хто кого з’їсть. Та я тебе… — і не докінчив.

Пузир хап його — й проковтнув. Котиться далі. Дивиться, аж біжить песик.

— Гей ти, цуценя безпритульне, куди йдеш?! — питає.

— А тобі що до того, пузиряко злощасний?! — гавкнув песик.— Краще не сердь мене, бо розпанахаю тобі черево.

— Я тебе з’їм! — каже пузир.

— Ти?! Мене?! І не боїшся моїх гострих зубів? — ще дужче загавкав песик, аби налякати пузиря. А той йому:

— Я з’їв кота з гострими пазурами, а тебе й поготів! — Надувся й ковтнув песика.

Котиться пузир, котиться, а назустріч йому караван верблюдів, і в кожного верблюда на спині важка поклажа. Викотився пузир перед погонича й каже:

— Гей, караваннику, я з’їм оцього білого верблюда!

Погонич розсердився:

— Тікай геть з дороги, бо верблюд зараз приплюсне тебе до землі своїми ногами-подушками.

Пузир на те тільки засміявся.

— Я проковтнув кота з гострими пазурами, ковтнув пса з гострими зубами, а караван і поготів умелю.

Сказав це, надувся й глитнув верблюдів разом з поклажею та погоничем.

Котиться далі, аж доганяє чабана з чередою кіз і отарою овець.

— Стій, вівчарю! — гукає.— Дай мені одне ягня й одне козеня.

— Що ти робитимеш із ягням та козеням? — Питає його чабан.

— З’їм! — відказує пузир.

— З’їси? Та я як уперіщу тебе цією гирлигою, з тебе саме дрантя зостанеться.

Почув пузир ці слова і так розлютився, що за мить поглинув чабана з козами й вівцями й покотився далі. Коли бачить — табун коней пасеться. Підкотився пузир до табунника й каже: — Гей, табуннику, дай мені добрячого скакуна! Я зробився дуже важкий, тому хочу сісти на коня й поїхати додому. А від мовиш мені, проковтну всіх твоїх коней.

Табунник посміявся з пузиря й каже:

— Слухай, пихатий пузирю, геть з дороги, бо покличу свого скакуна, то він як брикне тебе, так світ за очі полетиш.

— Побалакай мені! — огризнувся пузир, надувся й проковтнув табун разом із табунником.

Він уже ледве котився. Аж це трапилася йому бабуся.

— Агей, бабо, я тебе з’їм!

— Чого б ти мав мене їсти? — питає старенька.

— Така в мене вдача, що бачу — все їм!

Замислилася бабуся.

— Що ж, пузирику,— мовила,— нехай буде так. Але спочатку зайди до моєї хати, погостюй, відпочинь з дороги, перетрави те, що з’їв, а я ніде не дінуся.

Пузир погодився. Закотився до хати, вмостився на ковдрі, а старенька ще й подушку йому підмостила. Пузиря почав знемагати сон. А коли він міцно заснув, бабуся взяла скалку й штрикнула його в бока. Пузир луснув, а з нього повиходили кіт і песик, караванник із своїми верблюдами, чабан з козами й вівцями, табунник з табуном коней. Кіт і песик лишилися служити бабусі, караванник подарував старенькій білого верблюда з вантажем, вівчар —козу з козеням та вівцю з ягням, а табунник — кобилу з лошам.

Отак у бідної бабусі одразу стільки худібки стадо, і зажи ла вона, горя не маючи.

Переклад: Шокало Олександр

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up