Був собі пузир, круглий ненажера-пузир. Котиться він якось дорогою, а назустріч йому кіт.
— Куди йдеш, волоцюго-коте?! — спинив його пузир.
Кіт нашорошив вуха, глипнув сердито й одказав:
А тобі що до мене, надутий пузирище?!
— Я тебе з’їм!
— Ну й безкебетний ти! — каже кіт.— Ще побачимо, хто кого з’їсть. Та я тебе… — і не докінчив.
Пузир хап його — й проковтнув. Котиться далі. Дивиться, аж біжить песик.
— Гей ти, цуценя безпритульне, куди йдеш?! — питає.
— А тобі що до того, пузиряко злощасний?! — гавкнув песик.— Краще не сердь мене, бо розпанахаю тобі черево.
— Я тебе з’їм! — каже пузир.
— Ти?! Мене?! І не боїшся моїх гострих зубів? — ще дужче загавкав песик, аби налякати пузиря. А той йому:
— Я з’їв кота з гострими пазурами, а тебе й поготів! — Надувся й ковтнув песика.
Котиться пузир, котиться, а назустріч йому караван верблюдів, і в кожного верблюда на спині важка поклажа. Викотився пузир перед погонича й каже:
— Гей, караваннику, я з’їм оцього білого верблюда!
Погонич розсердився:
— Тікай геть з дороги, бо верблюд зараз приплюсне тебе до землі своїми ногами-подушками.
Пузир на те тільки засміявся.
— Я проковтнув кота з гострими пазурами, ковтнув пса з гострими зубами, а караван і поготів умелю.
Сказав це, надувся й глитнув верблюдів разом з поклажею та погоничем.
Котиться далі, аж доганяє чабана з чередою кіз і отарою овець.
— Стій, вівчарю! — гукає.— Дай мені одне ягня й одне козеня.
— Що ти робитимеш із ягням та козеням? — Питає його чабан.
— З’їм! — відказує пузир.
— З’їси? Та я як уперіщу тебе цією гирлигою, з тебе саме дрантя зостанеться.
Почув пузир ці слова і так розлютився, що за мить поглинув чабана з козами й вівцями й покотився далі. Коли бачить — табун коней пасеться. Підкотився пузир до табунника й каже: — Гей, табуннику, дай мені добрячого скакуна! Я зробився дуже важкий, тому хочу сісти на коня й поїхати додому. А від мовиш мені, проковтну всіх твоїх коней.
Табунник посміявся з пузиря й каже:
— Слухай, пихатий пузирю, геть з дороги, бо покличу свого скакуна, то він як брикне тебе, так світ за очі полетиш.
— Побалакай мені! — огризнувся пузир, надувся й проковтнув табун разом із табунником.
Він уже ледве котився. Аж це трапилася йому бабуся.
— Агей, бабо, я тебе з’їм!
— Чого б ти мав мене їсти? — питає старенька.
— Така в мене вдача, що бачу — все їм!
Замислилася бабуся.
— Що ж, пузирику,— мовила,— нехай буде так. Але спочатку зайди до моєї хати, погостюй, відпочинь з дороги, перетрави те, що з’їв, а я ніде не дінуся.
Пузир погодився. Закотився до хати, вмостився на ковдрі, а старенька ще й подушку йому підмостила. Пузиря почав знемагати сон. А коли він міцно заснув, бабуся взяла скалку й штрикнула його в бока. Пузир луснув, а з нього повиходили кіт і песик, караванник із своїми верблюдами, чабан з козами й вівцями, табунник з табуном коней. Кіт і песик лишилися служити бабусі, караванник подарував старенькій білого верблюда з вантажем, вівчар —козу з козеням та вівцю з ягням, а табунник — кобилу з лошам.
Отак у бідної бабусі одразу стільки худібки стадо, і зажи ла вона, горя не маючи.
