Жив колись дроворуб. Щоранку брав він мотузок та сокиру, йшов до лісу, нарубував в’язку дров, завдавав собі на плечі й ніс на базар.
Одного разу зрубав він велику суху арчу[1] й почав її колоти, як де взявся величезний ведмідь. Побачив його дроворуб, злякався. «Зараз він мене роздере»,— мовив безнадійно.
Та ведмідь не зачепив дроворуба, лише спитав:
— Слухай, чоловіче, я бачив з якою мукою валиш ти дерево, потім колеш його. Нащо це тобі?
— Я рубаю дрова, ношу на базар продавати, тим і живу.
— Коли так,- мовив ведмідь,— не турбуйся. Мені робити нічого, щодня наламуватиму тобі в’язку дров і залишатиму на дорозі. Ти приходь і забирай.
Наступного дня прийшов чоловік, а ведмідь справді приготував йому велику в’язку. Зрадів дроворуб, завдав дрова на плечі й поніс до міста.
Так минуло кілька днів. Якось чоловік подумав, що слід би віддячити ведмедеві, й каже дружині:
— Доки повернуся, звари добрий обід, я прийду сьогодні зі своїм приятелем.
— Гаразд,— відказала жінка. Прийшов чоловік до лісу, розшукав ведмедя й покликав до себе в гості. Той спочатку відмовлявся, але дроворуб таки ублагав його.
Розмовляючи, дійшли до хати. Вийшла назустріч жінка, дивиться, що її чоловік іде з великим страшним ведмедем, й аж руками сплеснула:
— Ой лишенько на мою голові! — гукнула до чоловіка. Невже цей огидний ведмедисько і є твій приятель?
Почув ці слова ведмідь, образився й каже дроворубові:
— Візьми сокиру й удар мене по голові.
— Не ображайтеся, жінка нічого не знала про вас,— мовив чоловік, намагаючись заспокоїш гостя. Але той стояв на своєму.
— Удар мене сокирою по голові. А не вдариш, пороздираю вас обох і хату вам розвалю.
«Якщо не вдарю його, цей упертий звір зробить усе, що сказав. Краще вже розчереплю йому голову. Ведмідь помре, й так ми його спекаємося»,— подумав дроворуб.
— Гаразд,— сказав він, узяв сокиру й з усієї сили вдарив ведмедя по тім’ю. !
Хоч і думав дроворуб, що ведмідь неодмінно помре, та щоб забути про той випадок, деякий час ходив по дрова в інший ліс.
Ліс той був далеко, і він дуже стомлювався.
«Якщо ведмідь загинув, то чи не краще ходити по дрова на старе місце?» — подумав дроворуб і подався до найближчого лісу.
Та тільки-но зрубав дерево, як раптом підходить той самий ведмідь. Як не придивлявся чоловік йому до голови, так і не помітив сліду від рани.
— Що, приятелю,— сказав ведмідь,— дивишся, чи не лишилося сліду від твоєї сокири? Так, рана від сокири загоїлася, зате рана від лихих слів твоєї жінки назавжди лишиться в моєму серці. Почув я нині цюкіт твоєї сокири і рана в серці роз’ятрилася знов.
Ведмідь казав правду. Тому дроворуб не промовив і слова, а взяв мотузок, сокиру й, похнюпившись, пішов із лісу. Він більше ніколи не приходив на те місце.
[1] Арча — деревистий ялівець.
