Був собі колись давно в одного чабана син, та такий гарний, що міг сказати ранковій зорі: «Або ти сходь, або я зійду!»
Закортіло якось хлопцеві помандрувати по білому світу, але не було у нього нікого, щоб порадитися. Отож кинув він свою хатину та й пішов світ за очі.
Довго він мандрував, аж прийшов до якогось міста. Дуже припало воно йому до вподоби, от і живе хлопець там уже кілька днів. Якось, блукаючи за містом, побачив він палац. А з вікна того палацу визирнула дівчина. Як угледів її чабаненко, так і закохався. І дівчина його щиро полюбила. Дивляться вони одне на одного, не можуть і слова промовити. Але ж юнак опинився на чужині, то що ж він має сказати — повертає назад до міста. Тільки дівчина не йде у нього з голови.
А в тому місті та жила стара чарівниця, і така, що могла й Дунай навпаки повернути.
Почув про неї чабаненко та й пішов до старої. Поцілував їй руку й благає:
— Матусю, я чужинець у вашому краї. Чи не пустиш мене до себе жити?
Баба відмовляється, не хоче, але хлопець так її благав, що вона нарешті погодилася.
Ось минає день, другий, п’ятий. Хлопець живе у старої, носить їй з базару їжу, порається в господі. Ото баба й каже:
— Сину, ти мені добре служиш — либонь, не з доброго ж дива? Скажи, яке ти маєш бажання?
Зітхнув юнак, стало йому соромно, та все-таки розповів він їй, що його мучить.
— Матусю, я далебі збожеволію від кохання до тієї дівчини. Що хочеш роби, твоя воля, тільки зведи мене з нею,— просить чарівницю.
Почула ці слова стара та й засміялася:
— Ет, хіба це справа? Це мені легше зробити, ніж води напитися!
І вона одразу ж іде на базар, загадує писареві написати прохання до падишаха й дістає зі скрині печать із талісманом.
Ледве-но поклала вона той талісман хлопцеві в рот, як він став дівчиною-красунею. Накидає баба на нього фередже, а сама завдяки чарам перекидається на чоловіка, бере прохання та й ідуть у палац.
А в проханні ось що було написано:
«О падишах! Мав я єдиного синочка. Та на моє лихо одної ночі він пропав. Скільки вже часу шукаю його, а знайти не можу. Тепер піду шукати його ще на чужині, не маю де лишити свою невістку, а тому й привів її до тебе — хай вона прислуговує тобі на кухні. Коли ж повернуся, то заберу її додому».
Прочитав падишах прохання та й погодився. Взяв він парубка, що його баба перекинула на дівчину, та й посилає у гарем, до дочки. А його дочка — то й була та дівчина, в яку закохався чабаненко.
Дочці падишаха дуже сподобалася дівчина — адже падишахівна не знала, що насправді то хлопець. Бавляться вони удвох, сміються, пустують — розлучити їх несила.
Аж це якось хлопець захворів. Як не розпитувала падишахівна, що йому причинилося, мовчить юнак та й годі. Тільки й відповідає:
— Я не знаю, що зі мною.
Приносить падишахівна всіляких ліків, тільки хворий не дужчає. Зажурилася тоді вона, сіла біля нього та й плаче.
Не витримав чабаненко, говорить:
— Пам’ятаєш, якось бачила ти з вікна одного юнака.
Падишахівна зітхнула.
Зрозумів тоді чабаненко, що й вона закохалася, та й питає:
— А якби це ти побачила його зараз, чи впізнала б?
— Як же не впізнати, коли його образ так і стоїть перед моїми очима! — відповідає дівчина.
Тоді чабаненко дістає з рота печатку-талісман й одразу повертає собі свій образ. Падишахівна спершу здивувалася, а тоді кинулася юнакові на шию.
— Ой, любий мій, що це має означати? — запитала вона, і хлопець розповідає їй свою пригоду.
А тепер послухаймо, що ще було в палаці падишаха. Адже той падишах мав, крім дочки, ще й сина. Якось він прийшов був до сестри в кімнату та й побачив там дівчину невимовної вроди — адже й він не знав, що то насправді хлопець, та й закохався. Ото йде до батька та й просить:
— Віддай за мене ту дівчину, що я бачив у сестри. А коли ні — я захворію.
Батько його й умовляє, й переконує:
— Ой сину, та то ж не дівчина, а молодиця, нам її залишили, аби ми доглянули її.
Тільки син наполягає:
— Як хочеш, а я живу тільки нею.
Тоді батько вже й зовсім розгнівався та й прогнав сина геть.
Минуло кілька днів — занеміг шахзаде, та ще й дуже.
— Син твій занеміг через ту дівчину, що ти привів до дочки,— доповідають падишахові.— Коли так мине ще кілька днів, шахзаде може померти, ніякі ліки йому не допомагають.
Почув падишах лиху новину, жаль стало .сина, ото й посилає казати чабаненкові, якого чарівниця тимчасово перекинула на дівчину, що шахзаде має з ним одружитися. Хлопець і відповідає:
— Хіба ж можна? Адже я маю чоловіка! Де таке чувано: видавати жінку за двох чоловіків? Та коли вже маєте віддати мене силою, то лише з волі падишаха!
— А що ж, мені через тебе сина зо світу згубити? — не слухає падишах.
Що робити чабаненкові? Просить у падишаха три дні. Той Погодився.
Тоді хлопець радиться з падишахівною, а та й каже:
— Коли хтось і допоможе нам, то тільки твоя чарівниця. Біжи до неї, а за тобою і я втечу. Поки що перебудемо в неї, а там вона щось та придумає.
Так і зробили. Увечері чабаненко нишком утік із палацу та й чимчикує прямо до чарівниці, а на другий вечір тікає й падишахова донька. От і просять бабу, аби та допомогла.
— І це неважко. Тут вас ніхто не знає. Коли печатку покласти в рот падишахівні, вона стане юнаком. Вдень ви будете разом виходити на базар та гуляти, а увечері повертатиметеся додому.
Так вони й роблять.
Вранці у палаці помітили, що втекла падишахівна зі своєю подругою. Падишах велить шукати де тільки можна, але ніхто не бачив і не чув про них. Падишах плаче та картає себе:
— Я хотів чужу жінку видати за сина, а за те покараний тепер — втратив дочку!
Минуло чимало часу, й у падишахівни з чабаненком не стало більше грошей. Вони говорять про це чарівниці, а та й відповідає:
— І гроші дістати неважко.
За допомогою чарів вона прибирає подобу чоловіка, бере з собою чабаненка та й іде в палац до падишаха:
— О ясновельможний! Дякуючи тобі, я знайшов сина. Тепер прийшов забрати невістку.
Падишах як почув ці слова, розгубився, не знає, що й казати.
— Твоя невістка пропала разом із моєю дочкою. Скільки ми їх не шукали, але знайти не змогли,— тільки й відповів падишах.
Тоді чарівниця в подобі чоловіка починає репетувати, рвати на собі чуба й бороду:
— Де б то вона пропала з палацу1? Хто знає, що ви з нею зробили? Як собі хочете, а віддайте мені мою невістку!
Падишах бачить, що переконати її несила, наказує, аби принесли десять тисяч золотих.
Та чарівниця затялася:
— Коли буде хоч на один золотий менше ста — не візьму. Або віддайте невістку!
Що тут робити! Падишах наказав видати їй сто тисяч.
Стара забрала гроші і вкупі з хлопцем повернулася до хати. Ветху садибу вони зруйнували, а натомість поставили новісінький будинок, а тоді чабаненко одружився зі своєю коханою.
Сорок днів та сорок ночей тривало весілля, а відтак молоді разом із чарівницею жили та тішилися до самої смерті.